П'ятниця, 3 серпня 1883

Бастьєн-Лепаж доводить до розпачу, коли вивчаєш природу зблизька, коли хочеш неодмінно її наслідувати, неможливо весь час не думати про цього величезного митця.

Він володіє всіма таємницями шкіри, те, що роблять інші, — це малярство, а в нього — це сама природа.

Говорять про реалістів! Але реалісти не знають, що таке Реальність, вони грубі й вважають себе правдивими.

Реалізм полягає не в зображенні вульгарної речі, а в передачі, яка має бути досконалою.

Я не хочу, щоб це було малярство, я хочу, щоб це була шкіра і щоб воно жило! Коли цілий день працюєш до сьомого поту, доходиш до того, що жорстоко докоряєш собі за погану роботу й за те, що зробив річ суху й намальовану!

А спогад про це чудовисько з Дамвіллера тебе чавить. Це широко, це просто, і це правдиво, і всі деталі природи там є! Ах, лихо!

А скульптура — ну, я працюю майже щоранку над етюдами, що ж до великого твору, то залізо сьогодні ввечері закріпив один пан, надісланий Кар'єсом, я просила робітника, а він прислав мені товариша, словом, він навчив мене, як зладнати дріт тощо тощо. І я дала п'ятдесят франків, але це дорого, проте митцеві не можна платити, як робітникові.

Чернисецька, інакше звана навіженою, батечко Чумаков і піп.

Я сплю.

Я ловлю себе на тому, що говорю з інтонаціями Сен-Марсо. Ну ж бо, кого з них я волію? Я не знаю. Та з боку Бастьєна є щось таке, через що я вважала б його завоювання за реванш.

Сен-Марсо люб'язніший. О! так. Архітектор каже, що Сен-Марсо, певно, мене поважає. Можливо, та ще й вважає мене оригінальною й милою. Що ж до земляка Жанни д'Арк, я йому не подобаюся. Я це відчуваю.

Зрозумійте, не йдеться ні про що, оскільки Сен-Марсо має прихильність, до того ж ні той, ні той не з тих, хто одружується... але [Викреслено: ні], словом, я йому не подобаюся.

Сумно не подобатися навіть жінці, це мене чавить [Викреслено: чавить], коли я перед істотою, якій не подобаюся. Це не принизливо, найгарніші можуть не подобатися, але це прикро. Лише цілковита байдужість може... Цей бовдур вважає мене біля своїх ніг, я змусила його в це повірити і прийняла його з таким сум'яттям того разу, коли він прийшов, того дня, коли він сказав мені дуже лагідним тоном: «ну ж бо, заспокойтеся, я не такий уже страшний, я людина, як усі». Це досить мило. Якби він знав, як мені до того байдуже... поки хтось не має вигляду самозакоханого, я можу захоплюватися, та тільки-но істота ловить мене на слові й вірить, Боже, мені й усіх моїх найрозмаїтіших почуттів не досить, щоб насміятися з цього, всередині...

Як йому це дати знати!..

Субота, 4 серпня 1883