Неділя, 1 липня 1883

Отож... Сьогодні вранці я йду до Люксембурзького музею і виношу звідти лише два спогади — «Агар та Ізмаїл» Казена і «Генія, що береже таємницю могили» Сен-Марсо. Увечері на обіді Енгельгардти, піп, Чумаков, Божидар, який пробув цілий день. Вільв'єй удень. Я вкрай запишалася своїми чеснотами, співаю собі хвалу, себе обожнюю, собою захоплююся (тільки перед Діною й Божидаром) і щаслива. Ви й не уявляєте, це сп'яніння... я відчуваю в собі сили... Я трохи попрацювала над «Святими жінками»... Це буде гарно, гарно... Що ще? Габріель пише мені листа зі співчуттями, цей вишуканий дипломат. А потім? А потім усе, і моя писанина. О! Вона процвітає, я ще нічого не пишу, я веду облік речей, що додаються до інших у моїй пам'яті та на окремих аркушах... А коли буду озброєна досить документами, я спробую... Мій роман отут, я його не подерла, ще побачу... це божевілля, я вважаю себе здатною на все. Я себе люблю. Понеділок, 2 липня 1883 Вівторок, 3 липня 1883 Картина не йде. Я в смутку. Ніщо не втішає! Енгельгардти, Агата, Божидар і яка спека! У п'ятницю я поїду до Канроберів, маршальша приходила сьогодні пополудні, щоб мене вмовити. Які ж милі ці люди! Нарешті ось допис у «Новому времени». Він дуже гарний і трохи мене бентежить, бо там сказано, що мені лише дев'ятнадцять, а мені куди більше, та ще й дають іще більше. Та ефект у Росії буде дуже великий. Не забуваймо, що сьогодні вранці ми ходили супроводжувати батечка Чумакова в пошуках такого собі пана Кар'єса, скульптора, проголошеного майбутнім генієм, митцем XVI століття, дикуном, первісним, розчарованим, зовсім молодим невідомцем, — уся поезія... Природно, ми кинулися туди, на вулицю Буассонад, за Монпарнасом, до біса. Чудово. Він виставив двадцять чотири (!) бюсти в одному Клубі, цю серію назвали «Зневірені» (!). Тут чути Ролліна... Чумаков був від них у захваті, а я нічого не побачила. Людина, яка виставляє двадцять чотири голови й називає їх «Зневірені»! І яка має гарний газетний допис, не є ні простак, ні дикун. Зрештою, ми входимо, і я геть готова підбадьорити цього молодого... Він не дає нам на це часу й одразу починає говорити про самого себе з найжвавішим захопленням... Це огидно — настільки бракувати скромності, мене це бентежило й бавило... Він приймав нас за світських жінок і говорив, говорив, говорив! Талант дуже оригінальний, навіть фантастичний, але такий, що стомлює. Він продає бюсти по сто франків, я купую два. Він знає Бастьєна, Жерве і не схожий на пана, який надовго застрягне в дорозі, я вже бачу його десь поблизу парку Монсо. Непоганий зовні, років двадцять шість чи двадцять сім. Він видається мені євреєм. Він не любить Сен-Марсо, дурень. Безперечно, це талант дуже оригінальний... І він хоче таким бути... Але яка пиха! Бастьєн поряд із ним лише жмутик фіалок, а Сен-Марсо, який справді дуже скромний, і порівнювати не будемо. Хіба ж можна бути про себе такої високої думки?