Середа, 6 червня 1883

Моя родина не хоче зрозуміти, що ні Етенсель, ні «Sport», ні Сент-Аман, ні будь-хто не можуть і далі співати мені хвалу; я не виходжу у світ, а до того ж із них сміються, що вони весь час говорять про когось, хто не має сталого становища. Якби йшлося про те, щоб вивести мене в люди як комедіантку, то інша річ, але світській панні неможливо бути в моді, якщо вона не буває бодай досить часто в салонах.

А моя родина, яка цього не розуміє, лютує, бо панну Мартінову згадують усюди.
Це висока вродлива дівчина з неправильним і негарним обличчям, але з дрібкою румʼян вона справляє неабияке враження. Вона буває всюди.
А я ніколи не була на справжньому балу, окрім балу у Фіц-Джеймсів, — та й то без підготовки, у вечірній сукні, втомлена й у поганому гуморі. Я не рахую балів у «Континенталі» й двох офіційних балів, де лише показуєшся і прогулюєшся, надто тих, у «Континенталі». Через це я по-дурному сумніваюся, чи взагалі можливо мати успіх у світі. А проте на дуже рідкісних танцювальних вечорах... Один у Каншиних — здається, це навіть єдиний танцювальний вечір, на якому я була. Костюмований бал у Фолеєвих, куди я пішла, як ідуть на сільське весілля.
Костюмований бал років два-три тому у Паскалі — паскудне товариство. Один у пана де Дальма, теж костюмований, але там були тільки заміжні жінки, досить помітні в світі, й старі імперіалістки, і там я справила дуже добре враження. Ось і все. Це скидається на карикатуру, та ось усі мої танцювальні виходи. Боже мій, із власної охоти я, може, й не танцювала б частіше за це... Але подумати тільки, що навіть якби я божеволіла за цим, то однаково не танцювала б більше, — це доводить до сказу. Люди справжнього світу й ота герцогиня Мартінова, певно, гадають, що я, така елегантна, щовечора танцюю на балах, куди вони радше самі не ходять; я не хочу сказати, ніби мене запідозрюють, що я ходжу на непристойні вечори; та є стільки прийомів досить пристойних, хоч і не справжнього світу. Ось так — мене вважають дуже помітною в світі... та не в тому. Чудово.
Сьогодні вранці церемонія досить нудна.. Уже майже рік у нас служить негр на імʼя Луї, років пʼятнадцяти, дуже розумний, який нагадує мені колишнього Шоколя-Фортюне Саїда. Отож цей негр був напередодні першого причастя, кюре має сумніви щодо справжності його хрещення і, щоб не причащати язичника, про всяк випадок перехрещує його. Усьому домові видався дуже кумедним цей язичник, і я хочу бути його хрещеною матірʼю... про все це дізналися тільки вчора; я пишу вчора ввечері Сент-Аманові й Божидарові. Об одинадцятій нікого, а в церкві все чекає; бідолашне хлопʼя дуже стривожене, бо я гадаю, що воно сприйняло все це серйозно, і я це схвалюю, — це облагороджує народи, без релігії не було б способу жити в злагоді... Спосіб, може, й знайдеться, але дуже нескоро, коли всі будуть дуже освічені; а поки що священники — необхідне й благодійне лихо.
Я зрозуміла це з поведінки цього хлопʼяти. Отож о пів на дванадцяту нікого, я надсилаю листа Сен-Марсо, як найближчому, з поспішними поясненнями, які пишу цілком серйозно і які справляють такий комічний ефект, що я сама заходжуся зо сміху.
Хрещена мати, негр — раптом, на щастя, його не застають удома, і він не бачив листа. Тоді послання архітекторові, рішучий захід: якщо хочете помиритися зі мною, приходьте негайно. Його теж немає вдома... Зрештою вдаємося до найпростішого: пан кюре дає нам церковного служника, який представляє пана Башкирцева, і я пишно вписую його — маршалом дворянства й дійсним статським радником (його щойно призначено). Якраз проходить багате весілля, і всі ці бовдури витріщаються на нас у маленькій каплиці. Я нарікаю його Луї-Жюль-Рене-Марі.
А це чудовисько, яке чує, як ми жартуємо за столом, сміється з цих імен.
Я духовна мати пʼятнадцятирічного негра. Це кумедно, я його виховуватиму.
Отож я сідаю малювати, коли приходить архітектор. Я думала, він лютий і прикро вражений моїм останнім листом, — а він на це не схожий, каже, що дуже зайнятий, і має дуже вдоволений вигляд. Мене це дратує. Я кажу йому, що зневажаю його, — ось вам гідність, — і додаю ще такі елегантні фрази, як-от: у мене самі прикрощі й злидні; світ ниций, члени журі — паскудні тварюки; огидні кретини!! Уся розмова в цьому вишуканому стилі. До того ж я невдоволена, що послала по цього підлеглого, який навіть не здається мені покірним, — він наче радіє, що звільнився. Я виставляю себе винною перед найскромнішими.
Як-от та маленька американка, а потім ця думка — заговорити того вечора на балу до цього ницого архітектора про розпусту його брата. Це неприпустимо... Сьогодні мені здалося, ніби він хотів дати на здогад, що й сам, мабуть, не без гріха. Це гротескно, і це моя провина. Невже я ніколи не буду розважливою!!!!!!!!!!
Зрештою, це нестерпно! Та як же це! Після всього, що я кажу собі роками, я й досі не вмію стримувати язика при людях!! Це безнадійно. Це нестриманість і відвертість, прийнятні в дванадцять років, але нестерпні пізніше!
Мені завжди треба все розповісти, та ще й решту на додачу, — і що я роблю, і надто що хотіла б зробити, і дитячі вигадки, які в дорослої дівчини є просто безглуздям.
Я могла б бути такою лише перед якимись Бальзаками, що божеволіли б за мною, але перед будь-ким! Ах! гарний із мене Макіавеллі і непоганий стратег.
Ну що ж, люди недарма кажуть про мене все що завгодно, — я роблю все можливе, щоб їм вірили. Ну й тварюка ж ти.
Фальшивий Бастьєн бачив мою картину і вважає її набагато кращою за ту, що в Салоні. Я невдоволена поведінкою цього підлеглого, кажу ж вам — він має вигляд людини, що звільнилася. О! дуже шанобливий, певна річ, це само собою, тільки вигляд у нього дуже вдоволений, і це мене дратує, наче воно й має дратувати.
Зрештою, хоч як мені огидно говорити про такі речі стосовно простого брата обдарованої людини, скажу вам, що я звикла розраховувати на цю прихильність, і тепер, коли її мені, здається, бракне, це майже розчарування. Можливо, навіть принизливіше бути скинутою з трону в Монако, ніж у Парижі, — як гадаєте? Та не в тому річ. Княгиня Массальська, посольство... але ви, мабуть, зрозумієте, у якому я стані... Та ні, це неможливо.
Передусім мене звалили вуха (ось вам гарний образ). Ви зрозумієте мої страждання, коли я скажу вам, що дні, коли я добре чую, — наче щасливі події. Чи осягаєте ви жах такого клопоту!
І нерви, збуджені до зовсім надзвичайної міри. Моя робота від цього страждає, я малюю, шарпана химерними страхами. Я уявляю собі купу жахіть, уява біжить, біжить, біжить, я зазнаю всіляких ганебностей, я вигадую неславу, боячись побачити її наяву. Коли я заходила до церкви, мені здалося, що на мене дивляться, як на якесь нице створіння; якби хтось підійшов і вдарив мене, я не здивувалася б. Мені весь час здається, що мене всюди вважають за кокотку... і це від того славного допису в «Figaro» шість років тому. Гадаю, він уразив мене, наче хвороба... Так, це, мабуть, щось на кшталт божевільного пунктику. Я малюю й думаю про те, що про мене можуть говорити, і вигадую такі жахіття, що часом схоплююся й біжу в інший кінець саду, мов божевільна, вигукуючи обурені слова.
Ах! гарне з цього вийде малярство. Треба було б приймати холодні душі. А сьогодні ввечері я напишу мамі, щоб вона подумала про посольство, бо я з цього збожеволію, — уже почалося.

Примітки

Луї відомий лише з щоденника, який не каже, чи це той самий «Фелікс Саїд», якого родина привезла з Ніцци у квітні 1882 року (див. 23 квітня 1882 року). Його перехрещення, на якому Марія стає хрещеною матірʼю, описано нижче. ↩
Шоколя (Chocolat) — прізвисько Фортюне Саїда, молодого чорношкірого слуги родини в Ніцці, Римі та Росії в 1874–1876 роках. ↩