Неділя, 27 травня 1883

Сьогодні в Москві коронація¹. Ми йдемо до церкви, де я, як завжди, переживаю напад люті й розпачу, який доводиться стримувати протягом усього сніданку, на якому присутні Сент-Аман і Чернисецька. А потім усе виливається сльозами!

Пані Массальська, приятелька пані Маккей, неодмінно скаже, що з посольства нас ніхто не приймає. Якщо вона тільки це й сказала.

О пів на п'яту в Булонський ліс із Аделіною. Усі ці плітки салонів, ці елегантності, це життя...

Чи я помиляюся, чи маю рацію? Якби я багато бувала у світі й думала лише про елегантності, прогулюючи салонами те оригінальне, що є в моєму розумі... я мала б успіх, навіть серед уславлених чоловіків. Вони більше люблять блискучих жінок, біля яких відпочивають від своєї праці.

І хіба честолюбство всіх обдарованих чоловіків і навіть геніїв не в тому, щоб їх приймали і щоб вони блищали в елегантних салонах і в товаристві світських жінок? І хіба я не така, як ці чоловіки?

Звісно, мати ореол було б прекрасно, та навіть без жодного ореолу молода й чарівна жінка може мати біля своїх ніг усіх уславлених, яких так само вабить краса графинь, як графинь вабить їхня слава. Робіть висновки. Я їх не роблю.

А втім, я говорю про все це так, наче маю вибір. Куди я піду? У два чи три салони — та й то ні... До пані де Кесслер, чужоземки, де немає ніякої слави в тому, щоб тебе приймали. Чи до пані де Камбур, яка хоч і француженка, та все те саме. Бути ледь терпимою у старої герцогині де Фіц-Джеймс, чий салон не з веселих. Маршальша не приймає нікого. А ще... Я вже мовчу про Каншиних, Фолеєвих та інших.

А до того ж мама у від'їзді, а батько при смерті. Отже, нема про що й говорити.

Я дуже хотіла б познайомитися з Камілем Пеллетаном, головним редактором «Justice»² і цьогорічним депутатом. Я читаю його найсухіші статті, і його розум мене зачаровує.

Я просякнута Бальзаком і уявляю, як воно, зрештою, і є насправді, що в житті все відбувається так, як у його книжках.

Заспокоїтися. Заспокоїтися. Заспокоїтися.

Хай йому біс, я маю час. Мені лише двадцять чотири. А це все-таки чимало. Рошґроссу двадцять чотири. Бастьєна-Лепажа не знали аж до двадцяти п'яти.

А таки прикро, що я образила того бідолашного архітектора. Та й справді, навіщо він написав, що шкодує, що не може прийти. Я хотіла б, щоб мої з ним познайомилися і щоб усе владналося.

Понеділок, 28 травня 1883

Ми повертаємося якраз тієї миті, коли Сен-Марсо дзвонить у наші двері.

— А ви впіймалися: думали, що нікого не застанете.

Ах! я задоволена!

Самі розумієте, що згадка — головна тема розмови; я знову пускаю в хід усе, що сказала й написала від тієї фатальної події, і подаю це великій людині як блискучу імпровізацію.

Велика людина цілком чарівна. Це не той хитрун із Дамвіллера. Це світська й дотепна людина. Він говорив самі лиш визначні речі; це ні Бугро, ні Мане, ані навіть отой удаваний простак із Дамвіллера.

Я зву його удаваним простаком, і Сен-Марсо схвалює; до речі, він і сам назвав його фотографом — у третій особі.

Сучасна школа на хибному шляху, і Бастьєн теж. Ми в цьому згодні. Та все ж Бастьєн говорить про мистецтво так, як я про нього думаю, але сентиментальність його занапастить.

Уславлений скульптор більше любить «Кохання в селі», ніж «Жанну д'Арк»; здається, його не дуже вабить до таких речей... Зрештою, побачивши моїх «Святих жінок», він спитав, на що це вони там дивляться... Гм...

[Викреслено: Скульптор торгує скульптурою. Художники-фотографи.]

Він робить винятки — любить великі полотна Пюві де Шаванна, а ще певні картини в Салоні, назв яких навіть не пам'ятає, але які подобаються йому, бо подобаються. Ось так і я розумію мистецтво.

А щоб піти й сказати, що ось ця картина «дуже гарна», що в ній є «якості»... тощо.

Що це означає?

Це Тоні каже: тут є якості. Старий євнух, іди собі!

Першу медаль — єдину — дали якомусь велетенському полотну такого собі пана Такого-то, який намалював Франческу і Паоло в пеклі.

І Сен-Марсо каже, що щоразу, коли йде до Салону, стає перед нею і каже собі: «Ах! ось картина, яка дістала першу медаль, — гаразд, отже, це вона, так, що ж, наступного разу обіцяю собі уважно її роздивитися». І так щоразу.

Як це правдиво — за враженням!

Він пробув дуже довго; я була вкрай схвильована, перекинула цигарки, говорила дотепні й кумедні речі, а завтра о десятій ранку йду до великої людини.