Неділя, 11 березня 1883

Сьогодні ввечері мій батько поїхав! Яке щастя. Зі своєю сестрою і з Полем. Ці люди — паскудні люди або щось близьке до того.
Чи знаєте ви, що вони взяли перший клас собі, а Полеві — другий? Що ви на це? Це багато про що промовляє.
А втім, поведінка цього добродія тут була щось неймовірне. Що до Поля, то це славний хлопець, якого дружина робить дуже нещасним. Але цей добродій, мій батько... Він поводився як благодійник, та ще й нечемний, а якщо хтось і може грати роль благодійника, то аж ніяк не він. Статок і здоров'я зруйновані, вдача нестерпна — і раптом знайти уважну, люб'язну, привітну родину... Бо біля нього упадали з усіх сил. А побачивши все це, він вирішив, що можна сісти всім на голову.
Тобто! Ні! Бувають же речі в житті! Досі він ніколи не бачив порядного, згуртованого товариства, елегантного салону. Це ми... увели його до людей, яких знаємо тут. До Парижа він задовольнявся трьома п'яницями й шістьма міщанками з Полтави... І це він повчає!... Він проїв понад мільйон і ніде не зумів завести знайомств, окрім тієї ницої Полтави і...
А коли він побачив тут, що на мене кричати не можна, почалися шалені напади люті, на які я відповіла найвеличнішою зневагою. Зрештою, від того дня, коли він підвищив на мене голос і був грубий, усе скінчено. Я заходила до його кімнати, гадаючи, що він помирає, але все таки скінчено. Він нічого не зробив, щоб його любили чи поважали — ні морально, ні матеріально. Нічого. І щоб я ще корилася зухвалості цього добродія.
Ніколи. Тож я навіть рада, що він поїхав.