Вівторок, 5 грудня 1882

Я щойно прочитала одним духом «Онорину» і хотіла б володіти цією піднесеною красномовністю пера, щоб, читаючи мене, цікавилися моїм нікчемним існуванням. [замазано: дивно, що] оповідь про мої невдачі та мою безвісність дала б мені те, чого я шукаю й шукатиму ще... Але я цього не дізнаюся... Та й зрештою, щоб мене читали й розбиралися в цих тисячах сторінок, хіба не треба, щоб я стала кимось...?
Я позувала передостанній раз у Тоні. Він ніколи, це не митець, він уже мене ніяк не цікавить, ця істота в білих бавовняних шкарпетках і повстяних капцях. Його ательє сухе, статечне й пристойне, як він сам. Там стоять міщанські крісла зразка 1845 року й бридкий вузький, твердий диванчик. [замазано: Це] однак не бідність. Якийсь сарай, кілька ескізів, широкий низький диван, накритий якоюсь ганчіркою, були б кращі. Та не знаю, навіщо я про це кажу, коли думаю лише про себе, тобто про свій живопис. Невпевненість і зневіра тримають мене в неробстві, тобто я цілий вечір читаю, а потім мене мучать докори, від яких вогнем горять плечі; але ж я або зовсім сама, або з родиною, а це отупляє.
Хоч би скільки я шукала собі виправдань... Я не митець, ніхто в цьому не винен... У Ніцці серед Діни, Божидара, Ніні, серед цих юних створінь я була зовсім інша, я рисувала, робила вечорами начерки, ескізи... А тут мене паралізує, щойно я облишу регулярну роботу...
Узятися за щось? За що? Потрібні самі лише етюди, а тут лише один на тиждень... Я пишу, зупиняючись на кожному слові, бо не знаходжу слів, щоб змалювати той страшний неспокій, ту знемогу, той жах, які я відчуваю від того, що ні за що не можу втриматися. Що сталося? Нічого. То що ж? Я радо погодилася б прожити лише десять років, аби тільки негайно мати талант і здійснити свої мрії...
Дещо таки траплялося... Коли я казала собі самій: чи не візьме Жюліан один із моїх етюдів, щоб показати його чоловікам і довести, що жінки теж уміють добре працювати.
[замазано: І одного прекрасного дня, коли мені] таке казали, Жюліан піднявся, узяв голову, яку я писала, і поніс її донизу. А потім учора, тобто два-три дні тому, ми поїхали до Отелю Друо, там була виставка коштовностей, мама, тітка, Діна милувалися кількома гарнітурами, а я зневажливо кривилася на все, крім одного разка діамантів, величезних, дивовижних, яких я на мить дуже забажала; мати два вже було б гарно, але про таке диво годі було й мріяти, тож я вдовольнилася думкою, що, може, колись, вийшовши за мільйонера, я матиму сережки такої величини або застібку, бо камені такої ваги навряд чи можна підвісити до вух. Це справді вперше я зрозуміла коштовності. І от учора ввечері мені їх принесли, ці два діаманти, мої матусі купили їх для мене, а я ж сказала без найменшої надії їх мати: «ось єдині камені, які кортіло б мати». Їх продали за чотири тисячі франків, а коштують вони двадцять чи двадцять п'ять тисяч. Камені жовті, інакше коштували б утричі дорожче. Я тішилася ними цілий вечір, тримаючи їх у кишені, доки ліпила, а Дюсотуа грав на фортепіано, Божидар та інші розмовляли. Ці два камені провели ніч біля мого ліжка, і я не розлучалася з ними під час сеансу.
Ах! якби й інші речі, які видаються так само неможливими, теж могли збутися... Хай навіть вони були б жовті й коштували б лише чотири тисячі замість двадцяти п'яти.
Та зрештою, це велике горе безглузде, я не можу поскаржитися на нього нікому. Це було б смішно. Адже за моїми ж власними підрахунками я математично на тому самому провалі, що й Брезло! І не забувайте, що я рахую лише наші роки живопису, а до живопису вона вже вміла рисувати і мала цілу досить ґрунтовну мистецьку освіту, якою володіла ще тоді, коли я й вугля в руках тримати не вміла. То й що? Та й що. І насамперед — хіба я не мучу себе через власну провину? Що доводить моє покликання до живопису чи скульптури? Я рисувала в три роки, але всі діти так рисують, потім я весь час мала намір працювати, я пробувала і нарешті, зіпсувавши з десяток полотен, дісталася рятівної гавані, до батечка Жюліана. І ось тут починається джерело зусиль, я себе підштовхую, силую, копаю себе й дорікаю собі. Тоді як писати — це йде само собою. У десять років я нотую враження на розрізнених клаптиках паперу, потім починаю писати цей славетний щоденник, а в п'ятнадцять-шістнадцять накидаю величезний роман.
А відтоді в мене назбирався добрий десяток задумів оповідань, романів, ба навіть п'єс... Не рахуючи цього славетного щоденника, що поглинає мій час, мої думки й геть усе.
І я пишу з насолодою, із запалом, і якби я слухалася себе, то тільки те й робила б; одне слово, це для мене природне, як для Брезло природне рисувати й писати фарбами. То чого ж ви чекаєте, о новий Бальзаку, мій ангеле? Поштовху. Сама не знаю чого.
Та це ще не все, я лише недавно стала розуміти живопис, і то після кількох етюдів і справжніх зусиль, тоді як літературу я зрозуміла вмить, щойно почала читати, я розрізнила прекрасне... і погане, і все, що потрапляє мені на очі; навіть гортаючи фейлетони, я одразу бачу зусилля, ремесло, талант, що прозирає, усі прийоми; розумієте, я схоплюю основу ремесла так, як Брезло, мабуть, схоплює в живописі. То чого ж ви чекаєте, мій ангеле? Чудове ремесло, яке дозволяє бути глухою скільки завгодно, і майже сліпою, і калічною, і будь-якою. Та це ж небо. То що ж ви робитимете, серце моє? Я доведу до ладу одну-дві новели, уже зовсім готові.
І я маю спосіб їх просунути. А там побачимо. Ні, якби ви знали, отам, у тій шухляді, є газетні статті, проби пера... Усякі...
І я вставала вночі, щоб записати речі, які видавалися мені варті того, щоб їх зберегти, і думки... А журналістика...
Ви й не знаєте цієї мрії про ідеальну газету... Та щоб видавати газету, треба бути вільним і чоловіком, зрештою... Ах! я серйозно цим займуся... Але я ж не знаю французької. Ти так гадаєш? Ах! яке щастя.

Примітки

Отель Друо — головний публічний аукціонний дім Парижа, заснований 1852 року на вулиці Друо. Через нього проходили всі значні продажі творів мистецтва й коштовностей. Поїхати подивитися на торги в Друо було звичайною паризькою розвагою освіченого товариства.
«Онорина» (фр. «Honorine») — повість Оноре де Бальзака (1843) про страждання і самозреченість.