Неділя, 3 грудня 1882

Сніжить. Увесь цей місяць буде жахливо темний, я б залюбки опинилася на півдні. Але це неможливо.
Я з дурості прохопилася цим бажанням перед Діною... І моя родина вже балакає про подорож, що одразу й відбиває в мене всяку до неї охоту.
У них це стурбованість хворобою, дарма що я вже стала кругленька, а надто — щастя весь час розкошувати в Монако. І ті самі міркування, що їх ваблять, мені огидні.
Знову подорожувати, знову гаяти час, влаштовуватися... Та хіба я знаю. Уже наперед тхне втомою аж до сліз, і це доводить мене до сказу, наче я відчуваю, що мене таки змусять їхати...
Ці люди нестерпні, і, слухаючи їх, я мимоволі весь час згадую розмови з «Роману в поштарки». Я можу говорити з ними лише різким тоном, що по праву обурює сторонніх, коли в мене вихоплюється, і вчора мій батько почав кричати на мене, доведений до краю моєю зневажливою й різкою манерою говорити з мамою та з тіткою. Та оскільки я не терплю, коли при мені підвищують голос, я кажу йому це з чарівним спокоєм.
Я себе обожнюю, коли прибираю цього спокійного й лагідного вигляду, щоб закликати людей до порядку. Тоді він вийшов з-за столу. Сама думка, ніби на мене можна кричати, навіть не розсердила мене, такою божевільною вона мені видалася.
Якщо я маю різкий вигляд, то це тому, що я вже ні за що не тримаюся, крім цієї марнославної заклопотаності роботою. Той спокій, що його відзначає Жюліан, — лише відстороненість і заклопотаність. Не лишилося нічого, крім безумного бажання досягти свого... Аби лиш я, як завжди, не розпорошилася по дорозі.
Брезло написала портрет своєї сестри, на пленері. Ах! Боже мій, дай мені сили робити самі лише етюди, адже всі вони тієї думки, що мені треба опанувати ремесло, а потім роби, що хочеш. Я так добре все розмірковую, а сили не маю... Зрештою, те, що Брезло віддає мені належне... Це невиразно, та й... Коли добре знаєш своє ремесло, усе, що робиш, виходить добре або майже, тоді як у моїх руках наразі... Та що таке півроку, невже я не зможу потерпіти півроку цілих, відмовившись від усього, що мене тішило б писати, і робити самі лише етюди, і не гаяти часу. Невпинність зусилля, а потім...

Примітки

Маріїн «Roman chez la postière» — імовірно, комічна сценка Анрі Моньє Le Roman chez la portière («Роман у консьєржки», 1855), що висміює балачки в консьєржевій комірчині. ↩