Пʼятниця, 1 грудня 1882

Я працюю в оточенні двох-трьох жінок, які мене люблять, але перемовляються між собою й сміються, коли я не чую, що вони мені кажуть. Цей портрет я пишу в нашій давній майстерні, хоча сама належу до нової. На першому поверсі, у тій, що належала чоловікам, перш ніж Жюліан звелів збудувати велику майстерню на Фобур-Сен-Дені. А в цій новій майстерні — давні учениці, і вона набагато пристойніша за давню.
Можливо, саме через невихованість цих жінок я так гостро відчуваю свою ваду...
Ні, це здається сном. Хіба ні? Оглухнути?
Я? Чому? Як?
Я хотіла б знати, чи всі це знають; це добре помітно лише коли позуєш або в цілковитій тиші вдома; з візитом чи в товаристві я ще даю собі раду. Але жінки в майстерні, Амелі, інші — хіба ж вони не поспішили сказати: знаєте, вона напівглуха, бідолашна. А Жюліан, розмовляючи з Музе та з іншими... То що, усі це знають?... Та ні, це неможливо, ідеться про якусь іншу, або ж я зараз прокинуся.