❦
Вівторок, 21 листопада 1882
Mardi 21 novembre 1882
Хто ж мені пише, питаю я вас? Архітектор!1 Що це на нього найшло, на бідолашного хлопчину. А заразом і відповідь Жюліана на мого листа з Росії, якого відіслали за моєї відсутності й який потрапив до Ніцци.
Qu’est-ce qui m’écrit, je vous le demande ? L’architecte ! Qu’est-ce qui lui prend au pauvre petit. Et en même temps la réponse de Julian à ma lettre de Russie, qu’on a fait envoyer en mon absence et qui a été envoyée à Nice.
Отже, від учора я працюю в майстерні, повернувшись до найскромнішої простоти, не клопочучись ні вибором натурника, ні його вродою, ні жодними претензіями. Шість місяців такого режиму — і ви робитимете все, що схочете. Він переконаний, що ось уже три роки я нічого не роблю, і я врешті-решт у це повірю.
Or depuis hier je travaille à l’atelier revenue à la plus infime simplicité, ne m’occupant ni du choix du modèle, ni de sa beauté, ni d’aucune prétention. Six mois de ce régime et vous ferez tout ce que vous voudrez. Il est convaincu que depuis trois ans je ne fais rien et je finirai par le croire.
Насправді, відколи я пишу фарбами, справа не йде; чи означає це, що я роблю менше? Ні, я доклала страшних зусиль і ось уже два роки беруся за речі, можливо, надто важкі, але ж я працюю. А Жюліан хоче, щоб було так, ніби я не працюю, ніби я розпорошуюся... Усі вони мене дратують, мені нудно... Я ніколи не одужаю. Хіба ви не відчуваєте, скільки в цьому жахливого, несправедливого, безнадійного? Я переношу цю думку спокійно, я була до неї готова, але річ не в цьому, а в тому, що я не можу повірити, ніби це назавжди.
En réalité depuis que je peins, ça ne marche pas, est-ce à dire que je fais moins ? Non, je me suis donnée un mal horrible et depuis deux ans j’entreprends des choses trop difficiles peut-être mais je travaille. Mais Julian veut que ce soit parce que je ne travaille pas, que je m’éparpille... Ils m’ennuient tous, je m’ennuie... Je ne guérirai jamais. Vous ne sentez pas ce que cela a d’horrible, d’injuste, de désespérant ? Je supporte cette pensée avec calme, j’y ai été préparée, mais ce n’est pas encore pour cela, c’est que je ne puis croire que ce soit pour toujours.
Чи добре ви розумієте — на все життя, до самої смерті. Звісно, це вплине на мою вдачу і на мій розум, не кажучи вже про те, що від цього в мене вже зʼявилася сивина. Повторюю, я ще в це не вірю. Не може бути, щоб нічого, нічого не можна було вдіяти; щоб це було на віки вічні, і щоб я померла з цією запоною між усесвітом і мною, і щоб ніколи, ніколи, ніколи...
Comprenez-vous bien, pour toute la vie, jusqu’à la mort. Evidemment ça va influer sur mon caractère et sur mon esprit, sans compter que cela m’a fait déjà des cheveux blancs. Je le répète je n’y crois pas encore. C’est impossible qu’il n’y ait rien, rien à faire; que ce soit pour l’éternité, et que je mourrai avec ce voile entre l’univers et moi et que jamais, jamais, jamais...
Хіба ж можна повірити у вирок такий остаточний, такий невідворотний? І жодної тіні надії, ні тіні, ні тіні.
N’est-ce pas qu’on ne peut pas croire à un arrêt aussi définitif, aussi irrévocable ? Et pas l’ombre d’espoir, pas l’ombre, pas l’ombre.
Через це я така знервована під час роботи, я весь час боюся, що натурник заговорить, а я не почую, чи хтось у майстерні, чи що засміються... Або говоритимуть надто голосно для мене.
Ça me rend si nerveuse en travaillant, je crains toujours que le modèle parle sans que j’entende, ou quelqu’un à l’atelier ou qu’on rit... Ou bien on parlera trop haut pour moi.
А з натурником у себе вдома...
Et avec le modèle chez moi...
Та хай йому грець, сказати йому навпростець, що... Що — що? Що я глуха?!! Ану спробуйте! Таке зізнання в каліцтві! Та ще й у каліцтві такому принизливому, такому дурному, такому сумному, в каліцтві! Не маю на це мужності, і весь час надія, що ніхто не помітить.
Mais sapristi, on lui dit carrément que... Que quoi ? Que je suis sourde ?!! Essayez-le donc ! Un pareil aveu d’infirmité ! Et une infirmité si humiliante, si sotte, si triste, une infirmité ! Je n’ai pas ce courage et toujours l’espoir qu’on ne s’apercevra pas.
Знаєте, я намагаюся тут складати гарні фрази, але не вірю в це... Мені здається, що я говорю про якусь іншу.. І як усвідомити цей жахливий кошмар, цю страшну, жорстоку, нестерпну річ; у розквіті молодості, у розквіті життя! Як повірити, що це можливо, що це не лихий сон, що це вічне?
Vous savez je tâche de faire des phrases ici mais je n’y crois pas... Il me semble que je parle d’une autre.. Et comment réaliser cet horrible cauchemar, cette chose épouvantable, cruelle, atroce; en pleine jeunesse, en pleine vie ! Comment croire que c’est possible, que ce n’est pas un mauvais rêve, que c’est éternel ?
Вечорами вдома я займаюся скульптурою.
Je fais de la sculpture le soir chez moi.
Приходила пані Картрайт2 із донькою. Архітектор сказав мені, що до неї не варто їздити, і ми вже були вирішили її викинути з голови, аж ось сьогодні вона зʼявилася, поцілувала мене і, словом... Тридцять шість тисяч любʼязностей, симпатій, сердечностей... Утім, це я почала, коли захотіла, щоб її запросили на наш вечір, а потім — щоб поїхати до неї... Дурепа я, що так пнуся знатися з митцями й мати знайомства Брезло... Ніби це додає таланту. Брезло говорила про мене дурниці й гидоти, які повторювала, доки мене ще не знала, а тепер виспівує гімни захоплення... Усім, хто мене знає й хто приходить мені про це сказати... Сьогодні це лестощі такі вправні, що я на них спіймаюся... Вона починає з того, що, якби я працювала за гроші, вона замовила б мені портрет своєї доньки тощо. Тоді я відповідаю, що зроблю його залюбки від серця. А вона додає, що їй було б так, так приємно, що вона була б така рада, така втішена, і це для Салону, бо, крім приємності мати гарний портрет, це ще й капость, яку вона хоче комусь учинити... (Чуєте, яка тонкість?) Щось, що вона замислила...
Mme Cartwright est venue avec sa fille. L’architecte m’a dit qu’il ne faut pas aller chez elle et nous étions décidés à la jeter à l’eau et voilà qu’aujourd’hui elle est arrivée, m’a embrassée et enfin... Trente-six mille amabilités, sympathies, cordialités... C’est moi qui ai commencé du reste quand j’ai voulu qu’on l’invitât à notre soirée et puis d’aller chez elle... Imbécile que je suis pour connaître des artistes et avoir les relations de Breslau... Comme si ça donnait le talent. Breslau a dit des bêtises et des vilenies de moi qu’elle répétait avant de me connaître et maintenant elle chante des hymmes d’admiration... A tous ceux qui me connaissent et qui viennent me le dire... Ce soir c’est une flatterie si adroite que je m’y laisserai prendre... Elle commence par dire que si je travaillais pour de l’argent elle me commandrait le portrait de sa fille etc. etc. Alors je réponds que je le ferai avec plaisir par cœur. Et elle d’ajouter que ça lui serait tellement, tellement agréable, qu’elle serait si ravie, si contente et ça pour le Salon, car outre le plaisir d’avoir un joli portrait c’est encore une méchanceté qu’elle a envie de faire à quelqu’un... (Sentez-vous la finesse ?) Quelque chose qu’elle médite...
Протиставити мене Брезло й довести їй, що вона дарма з нею посварилася.
M’opposer à Breslau et lui prouver qu’elle a eu tort de se brouiller avec elle.
Примітки
Архітектор — Еміль Бастьєн, брат живописця Жюля Бастьєна-Лепажа. ↩
Пані Картрайт — американська господиня салону в Парижі, докладніше не встановлена (не англійська критикиня Джулія Картрайт). ↩
Вакханка — в античній міфології супутниця Бахуса. ↩