Пʼятниця, 6 жовтня 1882

Є такий собі особливий папір, на якому роблять малюнки для часопису «La Vie Moderne», і дістати його можна тільки там; коротше, Жюліан дає мені записку до секретаря редакції Ґетші, кажучи, що я опинюся там серед усього, що є відоме, славетне і впливове в сучасній школі. Та ми нікого там не побачили, окрім цього пана Ґетші, який вийшов дати мені аркуш, пояснити, як ним користуватися, і передати свої вітання Жюліанові. Усе це дуже-дуже швидко. Тож якщо це й «двері», як казав Жюліан, то цього разу вони ще не відчиняються.
Записка Жюліана просила паперу, називала моє імʼя й додавала: це учениця майстерні і «неабихто», підкреслено. Та в цього журналіста, можливо, був хтось цікавий або якась справа... Що ж до Жюліана, ми знову сперечалися годину, щоб урешті дійти однієї думки, а починали ж ми саме з неї, тільки наша красномовність завжди заводить нас на манівці, а тема — це завжди моя робота, моє мистецтво, моя нетерплячість, мої розрахунки тощо, тощо. Він каже, що я розпорошуюся, що в моєму мистецькому віці треба зариватися носом у роботу й не думати про картини; я хотіла, щоб він це сказав. Він знову повторює, що ставив мене вище за Брезло, нагадує мені, з якими тяжкими зусиллями вона здобула свою медаль... (майстерні) і дала собі раду зі своїм живописом, з якими муками, з якою впертістю. І що мені треба працювати, а не виснажуватися в передчасних спробах.
Це чистісінька правда, він дуже суворий.
Треба бути божевільною, щоб розраховувати на диво, яке змусило б мене зробити картину понад мої сили... Адже навіть за моїми ж розрахунками в мене ще півтора року до рівня Брезло-1881? Так, це чистісінька правда, але дуже гірка. Зрештою, Жюліан пояснив мені, якою низкою зусиль, яким терпінням, якою тяглістю праці ті, хто хоче чогось досягти...
Мені здається, що я робила все... А проте ні, адже й Тоні каже, що я роблю не так, як треба. Вони мають рацію, але це дуже гірко. Так, гірко не
Примітка упорядників
[Аркуші 121—124 вирвані]
[низ сторінки 124]... що сприймаю спокійно... Правда, що в мене є це відчуття, мені здається, що це лише питання часу... Аби лиш він не був надто старий... Надто заклопотаний реальними речами, надто далекий від усієї тієї поезії, яку матиму лише я... Так каже Жюліан... Так думаю і я... Зрештою, поки він не був одружений, у мене могли бути страхи, тривоги... Але це сталося, і боятися більше нема чого...
Я наче кажу: ногу мені відтяли, вона більше не болітиме... Лишається тільки чекати тієї миті або ж... Дійти переконання, що це було ще не те і що я ще не зустріла Того, хто має бути. Коли Жюліан про це говорить, мені здається... Зрештою, усе це повертається, і я певна, що це вічне... А проте чим тоді пояснити, що я така спокійна... У книжках страждають... А я ніколи його не бачу й чекаю з таким спокоєм...
Саме цей Жюліан, змушуючи мене про це говорити, надає всім цим мріям видимості реальності. Отже, Жюліан — мій повірник, єдиний у світі, хоч у ньому, можливо, й немає всієї тієї висоти й глибини, з якою я хотіла б бути зрозумілою... Я в ньому сумніваюся, бо він кілька разів мав вигляд, ніби вважає можливими деякі речі... Зрештою, що якби Кассаньяк захотів, він міг би зробити зі мною все що завгодно. Він змусив би вас вийти з кімнати опівночі. Так, але я б його зневажала. Так, бо я мала до нього цілковиту довіру і ще матиму, і це, можливо, тому, що я з чистішого єства, ніж інші. Якби він сказав мені лягти спати поруч із ним, я не вбачала б у цьому нічого, окрім справжнього сну, та ще й сперта на його плече, як на священний вівтар. Зрештою, я люблю проходити зовсім близько повз те, що було б брудним чи фатальним і від чого, як я вважаю, мене береже моя гордість. Я не хочу допустити, щоб мене мали за таку, як усі... І часто, на жаль, я мала вигляд, ніби пристаю на розмови чи припущення, удаючи, ніби не розумію й не припускаю можливості...
Отож я не проти, щоб казали, що я божевільна, і щоб мої вибрики розуміли саме як такі, а не як учинки звичайні й природні.
Я щомиті бачу, що в реальному житті це не так, і не можу позбутися своїх ілюзій... От цей орлеаніст Тоні, гадаю, розуміє той бік, який, можливо, вислизає від Жюліана — я кажу «орлеаніст» переносно... Бо він такий сірий, ні! Це дивовижно, як цей чоловік змарнував життя, яке могло б бути блискучим. Син уславленого батька, він цілком природно опинився у сприятливому, блискучому, чудовому середовищі. Сам він мав досить таланту, щоб посісти одне з перших місць у світі мистецтва. До того ж гарний, як рідко хто буває, почесна медаль у тридцять два роки. Словом, усе... І що ж він із цим зробив?
А підсумовує все те, що в сорок чотири чи пʼять років, маючи на вигляд не більше тридцяти пʼяти, він носить білі бавовняні шкарпетки й повстяні капці! І то в себе вдома, серед усієї тієї поезії, яку могла б мати майстерня. Ні пригод зі світськими жінками, ні кохань із вродливими створіннями... Він привʼязується, наче бридкий старий, до дрібних пройдисвіток, що з нього кепкують, і має наразі звичку! До малої Рен, найнікчемнішої, найбезбарвнішої з вуличних дівок, такої собі присадкуватої кубушки з мармизою дохлого поросятка, яка має цілком буржуазний вигляд і... цілковиту любʼязність до першого-ліпшого сутенера.
Це Ірма втаємничує мене в ці гарненькі речі. Зрештою, Ірма — це зрозуміло, вона кумедна, пройдиста, порочна, весела, ну, або візьміть гарних дурепок, але оце!...
Жюліан у цьому нічого не тямить, а я, хоч і визнаю, що це зашкарублий, старосвітський і забутий чоловік, бачу його трохи... поза цим--- поблажливішими очима--- З дрібкою поезії тут можна було б відкрити натуру делікатну, дуже наївну, молоду попри роки й таку, що потерпає від браку впевненості, який відтісняє його на другий план. Дуже артистичний, він обожнює вірші й говорить про них трохи по-прюдомівськи... Зрештою, як і про все... Словом, сентиментальна основа, яка мені доволі подобається. У його наївних і своєрідно шанобливих привʼязаностях до дрібних страховиськ, певно, криється велика потреба ніжності... Він, мабуть, обирає їх тихих і безбарвних, гадаючи знайти більше... чесноти, більше невинності, ніж у вродливих веселих і мінливих дівчат.
А зрештою, він же має добре знати, що Рен чи будь-яка їй рівня так само мінливі... Здається, він це знав, плакав через це й однаково повертався.
Ірма каже, що він наче старий дід, принаймні душею... Сподіваюся... Заради нього. Якби мене було дванадцятеро, одна з тих дванадцятьох зайнялася б [цим] чоловіком і повела б із ним сентиментальну гру.
Я певна, що в нього були б пориви, ніжності, зачаровані слова, які були б чарівні, і водночас прюдомівські речі, що руйнували б цей чар... Я гадаю... я завжди змушена казати: я гадаю або мені здається, бо я ні авторка, що вигадує, ні жінка, що жила, тож я гадаю, що нещасний чоловік легко може бути цікавим; він страждає, утішати — це чудово! Та щойно його втішено, те, що штовхало тебе до нього, уже не існує: коли він стає щасливим, задоволеним, веселим, йому дуже важко не бути банальним або принаймні не вразити тебе якимось виявом радості чи вдоволення, що позбавляє поетичного карбу твою відданість, яка перестає бути місією, милістю, небом і стає простим союзом із чоловіком, як усі інші, який, не маючи більше ні зітхань, ні сліз, стає гіршим за інших уже через те, що... Сумно те, що мій рибалка нікудишній і що він мені набрид... Хтозна... Чи зуміла б Брезло 1880 року виконати такий важкий пленер.
Але я їду на місяць...