Вівторок, 18 квітня 1882

Невдалий відʼїзд: ми мали виїхати, а напередодні ми були в Монако, і оскільки мама й тітка зустрічаються з Гемслі, я теж із нею привіталася, а вона з Етьєном сіли до нашого купе; мені було дуже прикро, але зчиняти сцену... Бо це означало б зчинити скандал і затаврувати поведінку мами... А потім я навіть намагалася бути любʼязною, та не змогла — таким фальшивим і сумним видалося мені становище цієї жінки. А ввечері вона прийшла на вокзал попрощатися з нами, як і Етьєн; справді, вона, мабуть, не розуміє, що робить. Це Етьєн її привів, осмілений моєю вчорашньою поведінкою. Боже, як це все сумно і як мама й тітка... Щоразу, як я вистромлюю носа з-за палітри, на мене сиплються прикрі речі, а ці дами, звиклі до таких неподобств, ображаються, що я говорю з ними різко... Справді, це нестерпно: вони щодня їздять до Монако, там є люди, з якими ледь варто вітатися; але через те, що бачишся щодня, граєш за одним столом... Утрачаєш усяке почуття міри... А люди, які памʼятають, що бачили цих дам з тим ницим братом і за розмовою з його коханкою, а потім усі ті наклепи, через які ми поїхали, а тепер... Мама й тітка, чия поведінка бездоганна, опускаються до рівня бозна-кого, а коли я через це кричу, то це нібито неповага до них.
Оце мої чорні печалі, печалі брудні до плачу: на цих дам тут дуже косо дивилися, у тому ницому ніццькому товаристві проти них здійнялися такі чутки, що годі було там зʼявлятися. Тепер це забуто, знають, що в Парижі ми влаштовані більш-менш добре, — і знову лізти в цей бруд! Етьєн і ця жінка — одне з тисячі неподобств... А найдужче мене обурює недостатньо шанобливий тон, яким із ними говорять, а мама нічого не помічає й щедро розсипає свою незмінну приязнь, усмішки, любʼязності, чарівності...
А коли я це кажу, нарікають, що я зчиняю сцени або що в мене така потреба — лютувати й діймати всіх... Та що ж... Ми покинули Мізе-Брен і ночуємо на нашій віллі, від чого мені сумно. Цей безлад, ці розкидані помешкання...
Словом, мене весь час дурять; я по дурості розсердилася через кілька несплачених рахунків та інше, і тепер від мене все приховують, далі чинять, як болгари, як азіати, і брешуть мені на кожному кроці.
Щоб не сердити Марі, заради спокою, брешуть в усьому, обіцяють, кажуть, що зроблено; правду я зрештою таки дізнаюся, але лише після тисячі спалахів нетерпіння, чекань, смикань туди-сюди.
Яка жахлива система. Це ж так просто — сказати, як є; а ховатися від мене, боятися моїх докорів — хіба не простіше уникнути їх, чинячи розважливо.
Ті, хто мене мало знає і хто чує, що кажуть мої рідні, мають мене за божевільну...
Гай-гай, часом і справді божеволієш, присягаюся вам, перед цією інертністю, цією дурною впертістю.
Ах!... краще про це не говорити... Це смертельно сумно... І ця вілла, чорні кипариси, спів жаб у басейні, море. А з іншого боку замок; евкаліпт виріс за ці шість років, і вежі вже не видно — я, може, навіть більше не почую того годинника... а замок купив граф дʼАспремон... І ця блакитна кімната, спустошена на користь маленької паризької вітальні; лишилися самі запони.
Ах! Як же ці люди псують мені життя, а проте я не можу без жаху подумати про можливість їхньої смерті. А грошові справи — я хотіла б усе, геть усе залагодити... і як... ні, треба спробувати зовсім перестати сваритися... Я пробувала, але все одно завжди була брехня «на краще», щоб виграти час; щоб уникнути пʼятихвилинної прикрості, наживаєш собі десять пʼятимісячних... Боже мій, яким прекрасним було б життя з усіма його печалями, якби звільнити його від цих нікчемних дрібниць.
Так, треба було побачитися з архітектором щодо конче потрібного ремонту. Ах, аякже; побачимося, так, але «сьогодні ввечері поїдьмо трохи до Монако, останній вечір».
І прощавай усе. А до того ще й глибоке, непохитне переконання, що я хворе немовля і що від мене треба все приховувати, аби я не зчиняла сцен.
Боже, яким прекрасним було б життя без цих нікчемностей. Бо все можна знести, окрім цих пласких ницостей. Розлуки, смерті, нещасливі кохання — усе це в порядку речей, та все це велике, прийнятне. Підступність, фальш, боягузтво — усе, та тільки не ці домашні докуки, не це дурне, вперте, безмозке оточення, яке дивиться на тебе як на хвору й вередливу дитину, водночас часом погоджуючись, «що вона має рацію», що вона єдина розважлива, що треба її слухати... а потім усе починається знову.
Цей відʼїзд знову ж таки: треба було замовити спальне купе, але все пустили на самоплив, примовляючи: так, треба замовити, а потім, у мить відʼїзду, уже надто пізно; а коли бачать, як я лютую через те, що доведеться їхати у звичайному купе, пропонують мені лишитися до завтрашнього полудня. Етьєн підтримує: авжеж, лишімося ще на день. Бо, зрештою, навіщо їхати. Ми тут, лишімося тут; якби я нічого не казала, ми лишилися б тут на рік, на два, на цій спустошеній віллі, не бачачи ні душі, я сама-самісінька, а вони в Монако. Кажу вам, це жахливо, і мій темперамент цивілізованої європейки щомиті обурюється проти цієї словʼянської безтурботності... Навіть перечитувати те, що я тут пишу, — і то дратує; уявіть же собі, яка це мука — жити з усім цим. О словʼянська вдача... безтурботність, добродушність, відвертість із першим стрічним і водночас трохи фальші в усьому. А щодо того, що тут, у Франції, називають честю, обовʼязком, товариством... дзуськи. І брехливі ці словʼяни, і хвалькуваті, і причепливі, і водночас інертні, уперті, сварливі й не завжди хоробрі... Хоробрі з хвальби, але щоб справді хоробрі, як це розуміють у Франції, — ні. Діна приходить мене перервати, вона приносить мені аркуші паперу з буриме мого й Дивовижного Еміля, вона знайшла це в шафі, а ще римські цукерниці...

Примітки

В оригіналі англійською: «sleeping» (спальний вагон); у Марі — окреме спальне купе. ↩