❦
Середа, 15 березня 1882
Жахливо те, що цей переляк, який усі пережили вдома, збентежив мене настільки, що я мусила піти прогулятися замість малювати; бо ви ж не знаєте — ось уже тиждень, від понеділка, я пишу картину, чарівну шестирічну дитину, яку підгледіла, коли вона несла харчі, і яку пишу так, як є, і яка добре позує, і все йшло цілком добре, щодня дописувався шматочок, ніколи нічого так гарно не виходило, я навіть не казала про це через забобон — і ось, із зосередженістю, яку зрозуміють митці, я починаю голову, добре подбавши, щоб напередодні нічого не робити, добре відпочила — і крах.Mercredi 15 mars 1882 Ce qu’il y a d’horrible c’est que cette frayeur que tout le monde a eu à la maison m’a troublée au point que j’ai dû aller me promener au lieu de peindre, car vous ne savez pas depuis lundi il y a huit jours je fais un tableau, une enfant de six ans adorable que j’ai attrapée portant des provisions et que je fais telle quelle et qui pose bien et que cela allait tout à fait bien, chaque jour un morceau était peint, jamais rien n’a si bien marché, je n’en parlais même pas par superstition et voilà que avec un recueillement que les artistes comprendront, je commence la tête, ayant eu bien soin de n’avoir pas la veille, bien reposée et crac.
Мені довелося поїхати до міста, щоб отямитися. Негідник, а не людина: він пішов до старого князя Караджорджевича просити двадцять франків і розповідати, ніби ми хотіли поховати його живцем і ніби його розоряють. Яка лиховісна мерзота. Але постраждала від цього моя голова...
J’au du aller en ville pour me remettre. Canaille d’homme, il est alle chez le vieux prince Karageorgevitch lui demander vingt francs et raconter que nous aurions voulu l’enterrer vivant et qu’on le ruine. Quelle sinistre infamie. Mais c’est ma tête qui en a souffert...