❦
Середа, 2 листопада 1881
Ось ми знову в Мадриді, де я вже тиждень тішуся думкою пробути три дні, щоб переробити начерк у Лоренцо.Mercredi 2 novembre 1881 Nous revoilà à Madrid où je me fais fête depuis une semaine de rester trois jours pour refaire une esquisse chez Lorenzo.
Тітка чує, що я тільки про це й говорю, бачить, як мені не терпиться повернутися до Мадрида, — тож цілком природно, чи не так, що вона, вже одягнена, приходить мені сказати:
En ne m’entendant parler que de cela et voyant mon impatience de revenir à Madrid il est tout naturel n’est-ce pas que ma tante toute habillée vienne me dire :
— Що ж, ми проведемо день за покупками, чи не так? Віяло для пані Ґавіні.
- Eh bien nous allons passer le jour à faire nos achats n’est-ce pas ? L’éventail de Mme Gavini.
А коли я відповідаю, що йду малювати, вона має геть здивований вигляд і каже, що я божевільна.
Et comme je réponds que je vais peindre, elle a l’air absolument étonnée et me dit que je suis folle.
Потім, коли я прошу її лишити мене в Лоренцо й піти у своїх справах, вона не йде, аби час від часу сказати, що ми, ймовірно, житимемо в Мадриді. Це щоб заохотити мене до праці. [затерті слова: Повернувшись, ми знаходимо лист від Божидара, який пише, що на мою майстерню накладуть арешт, якщо не сплатити квартальну плату, і що Етьєн, який мав надіслати грошей із Ніцци, поїхав до Флоренції (його дружина, ймовірно, прибула до Ніцци).
Puis comme je la prie de me laisser chez Lorenzo et de faire ses courses, elle ne s’en va pas pour dire de temps à autre que nous allons probablement vivre à Madrid. Histoire d’encourager mon travail. [Mots noircis: En rentrant nous trouvons une lettre de Bojidar qui dit que l’on va saisir mon atelier si le terme n’est pas payé et qu’Etienne qui devait envoyer de l’argent de Nice est parti pour Florence (sa femme étant probablement arrivée à Nice).
Тоді цілком природно я кажу тітці, що треба надіслати грошей, бо в неї сім тисяч франків, на що вона відповідає мені ще природніше, що не може цього зробити, позаяк я з моїми вигадками, мабуть, житиму в Мадриді. Гадаю, навіть ті, хто зовсім не митці, зрозуміють мій відчай. І це не надто сильно сказано.
Alors tout naturellement je dis à ma tante qu’il faut envoyer de l’argent puisqu’elle a sept mille francs, ce [à] quoi elle me répond encore plus naturellement qu’elle ne peut le faire attendu qu’il est probable qu’avec mes inventions je vais vivre à Madrid. Je crois que même ceux qui ne sont pas du tout artistes comprendront mon désespoir. Le mot n’est pas trop gros.
У ремеслі, де все... словом, у ремеслі, яке й не ремесло, ці причіпки нестерпні. Розлютившись до того, що жбурнула свій одяг в інший кінець кімнати, я плачу, мов фонтан. Бо я нічого не можу вдіяти! Якась дурість цих таких добрих і доброчесних жінок, одна з тих причіпливих дурощів, несвідомо навмисних (я не можу гадати інакше), один із тих добрячих стусанів по моїх задумах: тобі спадає думка, ти гадаєш, що вже маєш сюжет, і захоплюєшся, мрія набирає тіла, робиш начерк, ти весь у своїй роботі, сушиш голову, шукаючи гармонійних поєднань, і саме в мить, коли ти ловиш якусь іще дуже невиразну думку, що може злетіти, перш ніж її схопиш... надходить ця пані, ця люба, ця, ця доброчесна родина, що так мене любить і так непокоїться, коли я кашляю. А я ж не надмірно чутлива, я вважаю себе дуже практичною супроти інших митців... Усе ще недостатньо, як бачите... Ах! мерзенна й дурна родино! Вони зачиняють вікна й палять у грубах, але ніколи й не уявляли собі, що їхній процес міг завдати їхній доньці непоправної шкоди... Вони несвідомі, кажу вам. Та ця згубна дурість мене вбʼє.
Dans un métier ou tout est... enfin dans un métier qui n’est pas un métier ces taquineries sont atroces. Après m’être emportée au point de lancer mon vêtement à l’autre bout de la chambre, je pleure comme une fontaine. Car je n’y puis rien ! Une stupidité de ces femmes si bonnes et si vertueuses, une de ces stupidités taquines, préméditées avec inconscience üe ne puis croire autrement), un de ces bons coups de poings sur mes projets, une idée vous vient, vous croyez tenir un sujet, là-dessus on s’emballe, le rêve prend corps, on fait une esquisse, on est tout entier à son travail, on se creuse la tête pour trouver des arrangements harmonieux et au moment où on poursuit quelque idée encore très vague qui peut s’envoler sans qu’on la saisisse... Arrive cette dame, cette chère, cette, cette vertueuse famille qui m’aime tant et qui est si inquiète quand je tousse. Et je ne suis pas d’une sensibilité exagérée, je me crois très pratique auprès des autres atistes... Pas assez encore comme vous voyez... Ah ! famille scélérate et stupide ! Ils ferment les fenêtres et chauffent les poêles mais ne se sont jamais figurés que leur procès pouvait faire un tort capital à leur fille... Ils sont inconscients je vous le dis. Mais cette bêtise désastreuse me fera mourir.
І вони щиро мене оплакуватимуть, винуючи себе в тому, що дали мені забагато волі: «якби її привчили до послуху, вона б знала, що це таке, і не виходила б голою, коли навіть усі жебраки кутаються в хутра; вона була б, як усі, не застудилася б і не була б хвора... Та й до того ж характер був неможливий»... Ось що, я певна, скажуть мої добрі матінки. Я тим певніша, що вже чула, як вони висловлюються тими самими словами. І ніколи, ніколи вони не зрозуміють, що менш міцна, менш енергійна, менш кипуча вже померла б за ті сім років, які я пережила попри них. А надто за три роки Ніцци й Рима, в розпалі ілюзій, у розпалі молодості, майже в дитинстві, прибуваючи з розвіяним волоссям, широко розплющеними очима, усміхненими вустами, з усіма золотими мріями, можливо, певною мірою й виправданими, — щоб отримати плювки й стусани!
Et ils me pleureront très sincèrement en s’accusant de m’avoir laissée trop de liberté, « si on l’avait habituée à l’obéissance elle saurait ce que c’est et ne sortirait pas nue quand tous les mendiants même se couvrent de fourrures, elle serait comme les autres, n’aurait pas pris froid et ne serait pas malade... Mais aussi c’était un caractère impossible “... Voilà ce que je suis certaine qu’elles diront mes bonnes mères. J’en suis d’autant plus certaine que je les ai déjà entendues s’exprimer dans des termes identiques. Et jamais, jamais elles ne comprendront qu’une moins forte, moins énergique, moins exhubérante, serait déjà morte des sept années malgré elles j’ai passé. Et surtout les trois années de Nice et Rome, en pleine illusion, en pleine jeunesse presque en enfance, arrivant les cheveux au vent, les yeux grands ouverts, la bouche souriante avec tous les rêves dorés, peut-être justifiés en quelque sorte, pour recevoir des crachats et des coups de pieds !