Четвер, 21 липня 1881 — 9 липня

І ось ми в Києві, святому місті, «матері всіх міст руських», як казав святий Володимир, який, охрестившись, потім хрестив свій народ — волею чи неволею, заганяючи його в Дніпро; декого, гадаю, там і потопили, але ці дурні оплакували своїх ідолів, яких топили водночас із тим, як хрестили людей. Про Росію ще так мало знають, у ній стільки краси й стільки багатств лишаються невідомими, що я, мабуть, повідомлю вам новину, сказавши, що Дніпро — одна з найкрасивіших річок світу і що береги його чарівно мальовничі. Київ збудований безладно, упереміш, абияк; є тут нижнє місто й верхнє місто, круті вулиці. Це не дуже зручно, бо відстані величезні, але цікаво. Від стародавнього міста не лишилося нічого; зрештою, наша тодішня цивілізація задовольнялася жалюгідними храмами, збудованими невміло й неміцно, через що ми не маємо або майже не маємо памʼяток, як ви — з вашими розкішними громадами каменю чи граніту. Якби я була схильна до перебільшень, то сказала б, що тут церков стільки ж, скільки будинків.
Соборів та монастирів дуже багато, справді, їх тут аж по три-чотири поспіль. Усе це з безліччю, безліччю золочених бань, стіни й колони побілені вапном або помальовані білим, із зеленими карнизами та дахами. Часто буває помальований і весь фасад — сцени з житія святих, образи, але цілком наївні.
Спершу ми йдемо до Лаври, монастиря, куди прочани сходяться тисячами щодня, з усіх кінців Росії.
Іконостас, тобто перегородка, що відділяє вівтар від церкви, укритий мальованими образами в срібних шатах. Раки та двері, цілком оббиті сріблом, мають коштувати чималих сум, разом із домовинами святих, теж укритими карбованим сріблом, та свічниками, та люстрами, та всім іншим — усе зі срібла. Запевняють, що ці ченці мають повні лантухи самоцвітів.
А втім, відомо, що вони багаті, як Ротшильди; Петро Великий чи Микола позичили в них десять мільйонів карбованців, яких так і не повернули. І так їм і треба. Ваші ченці хоч убогим дають, а тутешні — ніколи, нікому й нічого. І годі уявити, скільки грошей приносять прочани, навіть якби кожен прочанин давав лише по шелягу на день. А відправи, які замовляють, а свічки — їх витрачається неймовірно багато. А образи та освячені медальки, які продають.
Головна визначна памʼятка — це печери, дуже вузькі й дуже низькі підземелля, вологі, темні, звісно... Кожен заходить туди із запаленою свічкою. Веде вас чернець, який швидко показує вам відкриті домовини з тілами святих, тіла нетлінні, висхлі, і саме в цьому, кажуть, диво. Їх стирали поцілунками, тож усі вони вкриті шовковими та золотими покровами, які цілують.
Вони праворуч і ліворуч, часом по чотири в одній ніші, а потім в одній мурованій каплиці семеро мерців лежать один біля одного, сповиті шовковими тканинами. Один святий Іван закопав себе живцем, стоячи, лишивши тільки голову й плечі. Він так і помер, і його вбрали, як інших, і йому поклоняються жалюгідно і, і це справляє особливо моторошне враження.
У кількох домовинах їх по двоє разом. Усі вони задубілі й прямі, руки на грудях... Лише в одного нога вивернута, коліно підняте... словом, страхіття. Дуже мало хто з них мученики, бо тут переслідували радше на користь християнства, ніж проти нього...
Мене трохи занудило, коли я побачила стільки мерців, та ще в цих відкритих домовинах... Але кров холоне від маленьких віконець, які вам подеколи показують між двома домовинами, їх тут добрий десяток, це отвори, крізь які передавали їжу тим, хто добровільно замурувався. Дехто прожив так двадцять і тридцять років.
На щастя, таких більше немає. Ці віконця засклені. А я майже весь час молилася Богові, мало не чекала дива...
Ми йдемо довгою галереєю, яку перетинаємо, світлою, провітрюваною, обрамленою з одного боку чудовим садом і всуціль заповненою праворуч і ліворуч жебраками — один спотвореніший і огидніший за іншого... жах!
Потім ми йдемо до церкви великомучениці святої Варвари, якій стяли голову... Вона під срібним балдахіном у срібній домовині, на помості, там стоїть чернець, який показує вам руки й ноги, що їх треба цілувати, а коли цілуєш ноги, він прикладає тобі до голови срібне коло, що є, гадаю, мученицьким вінцем святої. Мама молилася з незрівнянним запалом, я певна, що й Діна, й тато — усі молилися за мене. Але дива не сталося. Ви смієтеся. Що ж, а я майже на нього розраховувала. Я не надаю ваги церквам, реліквіям, відправам; ні, але я розраховувала на молитви, на свою молитву. Та я й досі на неї розраховую, мене не почуто, та, може, колись почують. Я вірю лише в Бога, але чи є Бог тим Богом, що слухає й переймається такими речами?..
Бог не зцілить мене вмить, у церкві, ні, я не заслужила нічого такого, але Він змилується наді мною і напоумить лікаря, який мені допоможе... або ж зрештою з часом. Тільки я не перестану Його молити.
Мама ж вірить в освячені образи, у реліквії... словом, у неї язичницька релігія... як у більшості людей побожних і... не надто витончених... Ви ж добре вгадуєте вищу жінку — мене, — яка має дуже чисту віру...
Можливо, диво й сталося б, якби я вірила в силу образів та реліквій... Але там, справді, хоч я й ставала навколішки та молилася, нічого не виходило. Я куди краще розумію, коли стають навколішки де завгодно й просто моляться Богові. Бог усюди... але як же вірити... Мені навіть здається, що цей фетишизм применшує, шкодить Богові. А для багатьох людей, для більшості прочан Бог геть стирається, лишається тільки шматок висхлої плоті, що має силу творити дива, або деревʼяний образ, до якого можна звертатися і який тебе чує... Чи я помиляюся? Чи вони мають рацію?
Правда має бути за найосвіченішим... Принаймні мій Бог має бути ворогом... усіх цих відправ, які називають необхідними для справжньої віри...

Примітки

В оригіналі англійською: «comfortable». ↩
Лавра: Києво-Печерська лавра (Печерський монастир), одна з найсвятіших святинь східного православʼя, заснована в XI столітті. У печерах зберігаються нетлінні тіла ченців і святих. ↩
Іконостас: позолочена перегородка з іконами, що відділяє наву від вівтаря у православному храмі. Слово грецько-російське. ↩
Свята Варвара: ранньохристиянська мучениця, яку, за легендою, стяв власний батько; її мощі зберігалися в Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві (en.wikipedia «Saint Barbara»). ↩