❦
Вівторок, 7 вересня 1880
Mardi 7 septembre 1880
Дощить, треба було б... усі найгірші події мого життя проходять у мене перед очима, і є речі, уже далекі, від яких я аж підскакую і стискаю руки, наче від фізичного болю, що вразив цієї ж миті...
Il pleut, il faudrait... tous les pires incidents de mon existence me défilent par la tête, et il y a des choses, lointaines déjà, qui me font sauter et me crispent les mains, comme une douleur physique qui serait arrivée à l’instant...
Треба було б, щоб мені стало краще, щоб усе навколо мене змінилося... Свої мені більш ніж неприємні, я наперед передбачаю, що скаже тітка чи мама, або що вони зроблять за будь-яких обставин; які вони у вітальні, на прогулянці, на водах, і все це мене страшенно дратує... наче ріжуть скло. Треба було б змінити все, що мене оточує, а потім, заспокоївшись, я б, безперечно, любила їх так, як належить любити. А проте вони дають мені гинути з нудьги, а коли я відмовляюся від страви, то це нажахані міни... або тисяча хитрощів, щоб не подавати морозива за столом, бо це може зашкодити мені. Або приходять, мов злодії, зачинити вікна, які я відчиняю. Тисяча дрібних дурниць, що мене дратують; але все, що повʼязане з домом, не дає мені спокою.
Il faudrait que je sois mieux, que tout change autour de moi... Les miens me sont plus que désagréables, je prévois d’avance que dira ma tante ou maman, ou ce qu’elles feront, dans chaque circonstance; comment elles sont au salon, à la promenade, aux eaux, et tout cela m’énerve horriblement... comme si on coupait du verre. Il faudrait changer tout ce qui m’entoure, et après, calmée, je les aimerais sans doute comme on doit les aimer. Pourtant elles me laissent périr d’ennui et quand je refuse un plat, ce sont des airs épouvantés... ou bien mille tricheries pour ne pas servir de glace à table, parce que cela peut me faire mal. Ou bien l’on vient, comme des voleurs, fermer les fenêtres que j’ouvre. Mille petites niaiseries qui m’irritent; mais tout ce qui est la maison m’obsède.
Коли тітка заходить до мене, мені здається, що це образа... Та що мене тривожить — то те, що я іржавію в цій самоті; усі ці чорні тони затьмарюють розум і змушують мене замикатися в собі. Я боюся, що ці похмурі хмари назавжди лишать пелену на моєму характері й зроблять мене гіркою, озлобленою, похмурою... Я не хочу бути такою і боюся такою стати — через те, що весь час лютую й мовчу.
Quand ma tante entre chez moi il me semble que c’est une injure... Mais ce qui m’inquiète, c’est que je me rouille dans cette solitude; tous ces tons noirs obscurcissent l’intelligence et me font rentrer dans moi-même. Je crains que ces nuages sombres ne laissent pour toujours un voile sur mon caractère et ne me rendent amère, aigrie, sombre... Je n’ai pas envie d’être ainsi, et je crains de le devenir, à force de rager et de me taire.
Вкладка · annotation marginale de Mme Bashkirtseff mère
на полях Ті, хто вміє читати між рядками, зрозуміють, що це слова розпещеної дитини. [Примітка пані Башкирцевої-матері]
dans la marge Ceux qui savent lire entre les lignes comprendront que ce sont les paroles d’une enfant gâtée. [Note de Mme Bashkirtseff mère]
Де ж, на вашу думку, мені навчитися вести бесіду, триматися у вітальні?
Où voulez-vous que j’apprenne à causer, à me tenir dans un salon ?
Кажуть, що я бездоганно тримаюся, старі бонапартисти сказали це Аделіні; вони бачили мене в неї і в театрі. Тепер Блан чи Кассаньяк скажуть, що я навіжена, а проте капітан останнім часом змінив свою думку.
On dit que j’ai une tenue parfaite, les vieux bonapartistes l’ont dit à Adeline; ils m’ont vue chez elle et au théâtre. Maintenant Blanc ou Cassagnac diront que je suis toquée, pourtant le capitaine a changé d’avis dans ces derniers temps.
Ні, бачте, моя родина не знає, що вона зробила з мене.
Non, voyez-vous, ma famille ne sait pas ce qu’elle a fait de moi.
Мені здається, що на мені завжди тяжітиме якесь гнітюче почуття, спогад про минуле затьмарюватиме майбутнє... я вже не наважуватимуся... Я завжди боюся бути обмовленою, приниженою, занесеною до чорного списку... і щось від цього, певно, лишається, хай би що казали... До того ж часто бувала й моя провина... але я чинила шаленства лише з якогось відчаю, щоб одурманитися.
Il me semble qu’il pèsera toujours sur moi une sorte de malaise, le souvenir du passé ternira l’avenir... je n’oserai plus... J’ai toujours peur d’être calomniée, humiliée, mise à l’index... et il doit en rester quelque chose, quoi qu’on dise... Aussi il y a eu souvent de ma faute... mais je n’ai commis des extravagances que par une espèce de désespoir, pour m’étourdir.
Тепер моя самотність і мій смуток лякають мене лише тому, що я боюся назавжди втратити всі блискучі якості, необхідні жінці...
Maintenant mon isolement et ma tristesse ne m’effrayant que parce que je crains de perdre à jamais toutes les qualités brillantes indispensables à la femme...
Цього вечора панна Моро присилає мені чорношкіру, яка навчає її гри на гітарі і яка, під опікою королеви Ізабелли, дає уроки багатьом молодим іспанкам — жінкам і дівчатам.
Ce soir Mlle Moreau m’envoie la négresse qui lui apprend la guitare et qui protégée par la reine Isabelle donne des leçons à beaucoup de jeunes femmes et filles espagnoles.
Вона грала годину й співає з приголомшливим шиком, а тоді пішла, поцілувавши руку тітці й мені.
Elle est restée une heure à jouer et chante avec un chic épatant et se retira et baisant la main à ma tante et à moi.
Навіщо жити? Що я тут роблю? Що я маю?
Pourquoi vivre ? Qu’est-ce que je fais ici ? Qu’est-ce que j’ai ?
Ні почестей, ні щастя, ні навіть спокою!
Ni honneurs, ni bonheur ni même paix !