Четвер, 2 вересня 1880

«До того ж він багато читав, він давав собі ту глибоку й серйозну освіту, яку дістаєш лише від себе самого і якій усі талановиті люди віддавалися між двадцятьма й тридцятьма роками». Знайдена в Бальзака, ця фраза мені лестить.
А ось я винайняла сад у Пассі, на вулиці Ранела, 65, щоб робити пленерні етюди. Починаю з Ірми, оголеної, під деревом, до пояса, у натуральну величину.
Ще доволі тепло, і треба квапитися. Ось як минає життя. А я ще дивувалася, що не роблю завоювань, та, окрім моїх постачальників, хто мене бачить? Зрештою, мені це навіть до вподоби; не знаю, чому, але в мене якісь передчуття чогось, мені здається, що зі мною стануться прикрощі, якісь... Зрештою, замкнена сама, за роботою, я вважатиму себе в безпеці... та чоловіки такі дурні й такі злі, що шукатимуть тебе в твоєму кутку, аби завдати тобі болю.
Та що може статися? Не знаю, щось вигадають або спотворять, мені це перекажуть, і мені буде боляче...
Або ж станеться якась підлота... не страшна, але сумна, принизлива, у моєму дусі, словом. Усе це далеке від поїздки до Біаррицу.
— Та їдьте ж, — казала мені матінка Гавіні, — вам треба туди поїхати, вас побачать, вас пізнають. Це ж не життя для панни. Я скажу це вашій матері чи тітці, нехай пошиють собі сукні й повезуть вас принаймні до Міністерства закордонних справ, щоб ви трохи потанцювали... Зрештою, ви поїдете до Біаррицу, це дуже елегантно, ви побачите там товариство.
Дзуськи! як кажуть у великому світі. Зрештою, аби лиш мене лишили в спокої, я залюбки, не маючи іншого виходу, лишуся замкненою... у своєму саду в Пассі.
Та байдуже, ось яка жахлива молодість для жінки. Чоловік страждає до тридцяти років, у тридцять він здобуває собі місце, пробивається й тішиться життям. А жінку переслідує привид старої діви. Припустімо, що в мене є талант, досить, щоб обходитися без усіх, років у двадцять шість; молодий чоловік, славетний у двадцять шість, — це маленьке диво. А жінка — це лише майже перецвіла панна, у неї є талант, але в цьому віці все стає важко, та й то було б ще нічого, але... чекати так довго! Ні, це ще не те, я вже не знаю.
Зрештою: багата, чому ж вона не вийшла заміж раніше? Бо ж припускатимуть, що я залюбки купила б собі титулованого чоловіка; тут щось є, що ж саме? Ніхто не повірить, що я зневажала мисливців за посагом — і зневажала не лише з моралі, а й тому, що це видається жалюгідним при моєму бідному посагу. Якби я мала триста тисяч франків ренти, я б купила собі пана, але, не маючи трьохсот тисяч франків ренти, я б цього й не потребувала, усі двері були б відчинені, і я могла б знайти... Зрештою, що сказати...