Неділя, 20 червня 1880

Сент-Аман і д'Альт відвозять нас із цирку. Лив дощ як із відра. А я, коли вірю в щирість людей, не буваю ні злою, ні безсердечною. Соутцо, певно, поїхав. Учора була служба в російській церкві, і Водзінський його там бачив. Завжди так сумно від'їжджати. Позавчора, дивлячись на цю дитину біля моїх ніг, я думала, що одним поглядом могла б обернути його муку на щастя... І як же гірко не могти дати щастя, коли це в твоїх силах!! Мені спало на думку покласти йому руки на плечі й сказати: ну що ж, я теж вас кохаю, не чекаймо ні півроку, ні рік, я згодна стати вашою дружиною! Та цей дослід, хоч і дивовижно цікавий, був би обурливо жорстокий. Гадаю, він матиме свого святого Матвія, якщо він справді кохає — він це зрозуміє. Він завжди це цілком заслужив.
Пані Енгельгардт із сином і Черні снідали в нас.
Потім тітка, Черні і я їдемо до Салону, а тоді в Булонський ліс. Я провела ранок у Салоні, що зачиняється сьогодні ввечері. «Добрий самарянин» здобув почесну медаль. Та хоч який вражаючий живопис пана Моро, почесну медаль слід було б давати з більшими труднощами. Зрештою, нехай би вона була обов'язковою, але дають її не за заслуги, а за найкращий твір Салону.
Краєвид Бастьєна-Лепажа не бездоганний, він шкодить його постаті, але яка ж дивовижна постать! Ця голова — твір цілковито поза рядом. Картина Моро мене сьогодні майже знудила, а Бастьєн-Лепаж! Я ходила від одного до другого, а тоді до сонної голови пензля Геннера й до маленької німфи того ж таки Геннера — це сам чар. Це не зовсім природа, але... та ні, це, певно, і є природа, це чарівно. Німфи в сутінках незрівнянні й неповторні. Він не міняється, але це завжди чарівно. Його оголені постаті, що в Люксембурзі, не варті того, що він робить тепер. Його торішня картина — найкраще з того, що я в нього бачила. Я пристрасно бажала її купити, я б дивилася на неї щодня. Ах! якби я була багата... Соутцо не матиме свого святого Матвія. Дивне враження справив на мене Моро — нудний поруч із Бастьєном і Геннером. Геннер!... невимовний чар.