Субота, 31 січня 1880

Уже добрий місяць, як я не була в Лісі. Ґамбетта в купе з дамою. Арно в кабріолеті — те саме. Мавпа.
Сьогодні, у суботу, концерт і бал на користь постраждалих від повені в Мюрсії, у готелі «Континенталь» під патронатом королеви Ізабелли, яка, побувавши на концерті, спустилася до бальних зал, де пробула годину. Мама і я сіли позаду неї, і це навіть набридло. Ми не могли ні спуститися, ні хтось не міг до нас підійти, поки не поїде Двір. Пан де Міранда подавав руку мамі й знайшов нам добрі місця. Це безцінна людина. Соутцо взяв нас під свою опіку від самого входу, але знаєте, яке перше обличчя я побачила, що вишикувалося шпалерами біля дверей? Барон
Арно. Цей собака, а не чоловік, гарний сьогодні ввечері: низ обличчя в нього як в інквізитора, з цим обачним, стиснутим ротом. Він увійшов до зали слідом за нами, я загубила його з очей, піднявшись на концерт, а тоді знову знайшла, поки ми були в полоні позаду королеви. Знову проґавлена нагода!
Я дуже декольтована, але дуже пристойна; вбрана в хмарину з білого тюлю. Ні квітів, ні коштовностей, ні стрічок. Зі знайомих — Лашо, Філіппіні, Роньят, де Рузá, Курт, Ферре, Блан, де Міранда, Ланкастер, Соутцо!.. До речі, останній попросив моєї руки. Боже мій, так, отак просто.
Я не дуже люблю танцювати, і коливатися отак в обіймах чоловіків... мене не дуже тішить, зрештою мені байдуже, бо я ніколи нічого не розуміла в тих хвилюваннях, що їх спричиняє вальс, у романах.
Танцюючи, я думаю лише про тих, хто дивиться.
Здебільшого я походжала, і під час однієї з таких прогулянок із Соутцо, коли я сіла, він дуже кумедно зробив мені пропозицію. Які мої погляди на шлюб і чи маю я намір вийти заміж.
— Авжеж.
— То ви таки хочете вийти заміж?
— Не сумнівайтеся, добродію.
— А коли ж це, скоро?
— Десь на двадцять третьому році, гадаю, але вам що до того?
— Я вже давно хочу з вами про це поговорити, більше як тиждень. То не раніше двадцяти трьох? Ніколи раніше?
— Та ні, але для цього мусить статися щось, на що я не сподіваюся... хтозна?
— То якби у вас попросили руки тепер, ви б відмовили?
— Залежить.
— Від чого?
— Якби Ґамбетта попросив моєї руки, я б погодилася.
— Ви все смієтеся.
— Я цілком серйозна.
— Який же він щасливий!
— О так.
— То якби якийсь молодик вас любив, довів вам, що справді вас любить... що б ви сказали?
— Треба, щоб він мені подобався.
— Та як же, що ж? Ви не любите білявих, але зовнішність не має значення, чи не так?
— Певно, що так.
— Тоді душевні якості?
— Яка дивна у вас сьогодні ввечері розмова!
— Ні, послухайте.
— Ну, треба, щоб він був доброчесний, добрий, чистий, і так далі, і так далі.
— А тоді?
— А тоді — побачимо. О, якби це був Ґамбетта.
— А якби це був Алексіс Караджорджевич.
— Я б його відіслала до мамки.
— То ви вважаєте його надто молодим?
— Так, але йдеться не про нього.
— Та ні ж, я говорю за нього, ось.
— Він вам це доручив?
— Ні, але це щоб зробити послугу другові.
— Що за вигадка! Він про мене й не думає, я його два тижні не бачила.
— Хіба ж це заважає? Я ось вас тиждень не бачив, а...
— А?
— То ви б відмовили Алексісові?
— Та звісно.
— Вам ніхто не подобається?
— Ніхто.
— Ніхто?
— Ах, оце вже ніхто.
— То якби хтось хотів попросити вашої руки... як це зробити, до кого звертатися, через подругу чи... як це робиться?
— Ви що ж, гадаєте, ніби я мала шлюбну контору?
— О, яка ж ви лиха! Але розумній дівчині, як ви, нікого не потрібно, чи не так, з нею можна говорити просто з нею самою?
— О, це так.
І все це тремтливим голосом, блідий, відчувалося, як калатає серце й перехоплює подих.
— То ви розповідаєте мені все це від імені Алексіса?
— Та ні, це за себе!
— За себе? Я хотіла б вийти за Ґамбетту. Зрештою, я не дуже добре зрозуміла. Боже, який же ви кумедний. Та ну ж бо, без розпачливих жестів, ви ще раз звіритеся мені іншим разом.
— Ви ж розумієте, якщо ви поїдете до Росії, я поїду за вами, я чекатиму, я доведу... одне слово, молодик, який довів би вам, що він вас обожнює...
Цієї миті Курт підходить і сідає з нами.
Я добре помічала нетерплячість, похмурі міни, але не думала, що дійде аж до цього.
Знаєте, хто такий Соутцо? Це Караджордже, волох чи румун. Добра родина, гарне ім'я. Кажуть, 400 000 франків статку. Сестра одружена з паном де Вербранком, директором Паризького банку. Сам же він доволі вродливий хлопець, чорнявий, блідий, кремезний, у пенсне, двадцять два — двадцять три роки. Добрий хлопець, безневинний.
Мені байдуже.
Я зовсім не лягала спати, щоб напевно бути в майстерні зрання й закінчити свій конкурс. Я тут особа, штатний професор, я популярна, зі мною радяться, я заправляю всією лавочкою.
Мій незрівнянний батько пише мені дивовижного листа у відповідь на мій діловий лист щодо Поля. Він бере отецький тон, дуже ніжний, милий, говорить про нашу виставу, благає зробити йому честь і радість провести в нього шість місяців, після чого він буде до моїх послуг для Парижа. Він обіцяє мені розваги в Полтаві, грати комедію. Він певен, що я чарівна на балу й граю чудово, шкодує лише, що його там не було. «Ось заняття для приємної жінки, гадає він, що ж до малювання (не сердься), то я його не люблю. Я люблю картини, але не годиться самій бруднити собі пальці», а далі тридцять шість люб'язних речей, ані слова про Поля. Ось моя відповідь. (Див. опубліковані листи.)
Сьогодні досить людей. Чумакови, Бізинський, похмурий Соутцо, де Морган, Водзінський, панна де Серні — тут треба відкрити дужку: Чернитська (де Серні — сценічне ім'я) з доброї родини, виховувалася в інституті шляхетних дівчат, помітили її гарний голос, і вона дістала пенсію від Імператора, щоб розвивати цей талант. Замість того вона походжає, знає всіх росіян і бавиться. Чесна дівчина. Я вважаю її навіженою; вона говорить про свої науки, каже, що пише про патологію, фізіологію, освіту, хімію, і так далі, і так далі. І при цьому крутить справами й завжди оголошує, що заробить 11 чи 12 мільйонів. Двадцять чотири — двадцять п'ять років, [викреслено: дуже схожа на Нільссон.] Загалом нестерпна, дурна, криклива й дратівлива. Ось так. Пан Дюбуа, [замазано: граф] де Фромесан (відрекомендований учора), граф де Бузá, пані Гавіні, Берта, пані де Байє, пані Кент, дуже багата американка. Берта казала, що вчора дивилася на мене п'ять хвилин, перш ніж упізнала, така я була гарна. Сподіваюся, Арно мене бачив, надто на вході, у моїй хмаринці. Уже понад тридцять шість годин я на ногах. Я полишила своїх вечеряти з Толмачовим, Соутцо, Водзінським і Серні. Вони мене дратують.