П'ятниця, 26 грудня 1879

Учора ввечері Діву Марію відвідав архангел Гавриїл, посланий від Йосипа. Вона поверталася зі своєї майстерні й застала архангела в блакитній вітальні разом зі своєю родиною.
— О, добродію, — мовить вона, — я така невпорядкована! Я щойно з...
— Зі стрільби по голубах? — запитав архангел, утупивши в неї свої чисті, тверді й ясні очі.
— Ні, — відповіла вона, нічого не підозрюючи, — я сьогодні не каталася на ковзанах.
— Але ж ви зі стрільби по голубах.
— Та зовсім ні, я щойно з малювання, а що таке?
— Бо я щойно зустрів одного зі своїх друзів, пана Жозефа Арно з Ар'єжа (наголошуючи на кожному слові й не зводячи погляду з незворушної Діви), який у розпачі, що не зміг там бути, затриманий державною справою, щоб вас йому відрекомендували. Він у відчаї.
— Який Арно, який розпач, яка стрільба по голубах, до чого тут ковзани, що це все означає?
— Ах! Я й сам нічого не знаю, я його зустрів, він мені це сказав і просив переказати вам, ото й усе.
— Він мене знає?
— З виду — дуже добре, він навіть знає, що вас звати Марі, знає вашу матінку, вашу кузину; він часто бачить вас у Булонському лісі, у Палаті депутатів, в Опері... А ви знаєте його з виду, Жозефа Арно з Ар'єжа?
— Секретаря пана Ґамбетти?
— Так.
— Певно, що знаю, я бачила його в Палаті, але ніколи в Опері чи на ковзанах, що це він вигадує?
— Ви, може, його й не помічали, але він вас помічає вже давно.
— Як це мені лестить. Але що означають ці ковзани?
— Стрільба по голубах!
— Та ні ж, ви, певно, маєте на увазі Клуб, де я катаюся на ковзанах, у Лісі.
— Він сказав мені, наполягаючи: стрільба по голубах.
— Та це ж страшенно кумедно, ми загадуємо одне одному загадки!
Ми сміємося, продовжуючи ці такі прозорі загадки, а оскільки деякі фрази непокоять Марію, вона відводить архангела вбік, під пальму, і, занурюючи погляди одне в одного, вони ведуть розмову, з якої ми дізнаємося, що Йосип не вагаючись повірив, ніби дама в шубі з блакитного песця — це я, і що я божеволію за ним, та й узагалі «таких, як вона, три тисячі».
— З кимось іншим це було б нічого, — каже Гавриїл, — але це такий дивний хлопець, він такий самозакоханий. Він так упевнений, що за ним упадають... А ще його становище, його статок...
— Але, добродію, як він сміє думати, що я йому пишу?
— Він геть схибнутий і гадає, що впізнає вас у дамі з Мюрсі.
— Хай так, але я призначила п'ятдесят два побачення на Мюрсі, ото й усе.
— Можете судити про нього з того, як він вам відповідав того вечора. Щоправда, ви напали на нього з таким блиском дотепності, з таким завзяттям, але дарма — світська людина так чи інакше викрутилася б. А він лишився як дурень, не знаючи, що сказати. Наступного дня зустрічаю його, він підходить до мене, я думав, він мені скаже: послухайте, любий мій, ви, здається, знаєте тих дам, хто вони? Одна з них досить дошкульно мене відчитала, увесь час із мене кепкувала; дуже дотепна, але врешті дуже... ущиплива, і мені хотілося б помститися їй, надіславши квіти або домігшись, щоб мене відрекомендували... Аж ні, нічого подібного!
Він був у захваті. «Ну, знаєте, любий мій, дама з Мюрсі — я, здається, здогадуюся, я натрапив на слід» і так далі й тому подібне. «Але я ще не знаю...»
— А далі?
— А далі зустрічаю його у вівторок у «Французькому театрі»: «Ну, як там ваш роман із Мюрсі? Я ось-ось розкрию таємницю, мені написали».
— Оце вже ницість.
— А сьогодні підходить до мене, годину тому, йому знову написали, він знає, що це ви; «молода росіянка, дуже гарненька, але не знаю, чи дам себе відрекомендувати, за мною так упадають; надто чужоземки. Особа ця чарівна, але мене надто вже просили з нею познайомитися...»
— А хто ж це? Та я маю підозри щодо листа. Щоб він подумав, що це я, у листі мали б указати, подати мої прикмети...
— Я постараюся роздобути цього листа.
— Так!
— А ви не думаєте, що це той самий почерк, що й мій, чи не та сама особа, що переписувала мого листа?
— Цього я не знаю, о ні!
— Тільки не вірте ж бодай ви цим дурницям. Я ніколи не прошу, щоб мене з кимось знайомили, хіба що це Ґамбетта, Жирарден, Дюма — тоді... ви розумієте. Та єдине, що мене непокоїть, — це лист, це підступність, і якщо це та особа, на яку я думаю, близька подруга...
— Пані Ланкастер?
— Можливо... але це було б надто бридко, ви ж бодай не думаєте, що я пишу людям, яких не знаю. На святі на кшталт Мюрсі — ще нехай, це жарт під маскою, але інакше...
— Але навіщо ви виправдовуєтеся, панно?
— Та тому, що це дуже бридка річ...
— Може, це зробили без лихого наміру.
— Невинним аж до такої міри не буває ніхто.
Тож архангел став моїм повірником; ідучи й бачачи мене замисленою, він шкодує, що завів мову про всі ці дурниці, які я сприймаю трагічно і з яких слід сміятися. Але я дякую йому, кажучи, що він учинив дуже добре, повівся по-дружньому і що я на нього розраховую.
Усе та сама Берта!
І архангел теж, перемовляючись з усіма, розповідає, що Йосип нарікає, ніби стільки витратив, ніби розорився. Це аж надто прозоро. Він хоче знати, чи Діва любить його заради нього самого.
Це правда, я сприймаю це трагічно, і мене легко зрозуміти. Бути покараною, коли согрішила, — гаразд! Але бути покараною за чужу провину!..
Того ж вечора біжу до Гавіні й розповідаю їм усе, не називаючи Жері, але Алексіс (який, зрештою, мусив бути присутній при візиті архангела, але дізнався лише те, що говорилося вголос).
Так я виправдана в очах Дені.
— Пане Гавіні, ви казали мені про листи...
— О ні, це я собі таке надумав, я лише сказав вам про ту справу в Лісі...
— Ну гаразд, це правда, йому написали, я щойно про це дізналася!
І на цьому я шляхетно обурююся, узиваючи його «отим мужлаєм Арно».
Загалом обидва старі з цього сміються й заспокоюють мене, бачачи, яка я схвильована. «Тільки будьте обачнішою надалі».
Перед усіма своїми я прирікаю Йосипа й компанію на вічне забуття і, наполовину серйозно, наполовину жартома, влаштовую сцени, коли мені про нього згадують. Святий Йосип — телепень.
Архангел — Тартюф, а я — дурна гуска.
Алексіс був сьогодні.