Пʼятниця, 5 вересня 1879

Провівши два приємні дні, ми покинули Дьєпп.
Я цьому рада. Друга година ночі, мені страшенно нудно.
Я виходила з Бертою, ми їздили до Лісу, де було дуже веселе товариство, барон де лʼАрʼєж і Гехт. Гехт спитав, чи будемо ми ввечері вдома. Алексіс був там зі своїм гарним конем і своїм геть новеньким екіпажем, ми взяли його до свого, мало не рушивши слідом за бароном, який тієї миті, коли ми наближалися, щойно покинув екіпаж кокоток. Ми також дуже потішилися, знов побачивши обличчя з Дьєппа. Алексіс обідав у нас, Гехт прибув пізніше і дві години розповідав нам про Ґамбетту; цей єврей говорить непогано, а коли йдеться про Ґамбетту, він стає красномовним; те, як він передав і пояснив одну промову з Бельвіля, — справді річ варта подиву.
Я слухала з живим інтересом і щиро захоплювалася — не Гехтом, а Ґамбеттою. Але мене страшенно дратують мої матінки... Вони незграбні, вони втомлюють, вони наполягають на тому, що треба швидко проминути... а ще, не знаю, може, це мені тільки здається... але вони роблять мене нещасною безліччю дрібних незграбностей, таких прикрих, таких неприємних; таким браком такту, від якого мені хочеться кричати і який доводить мене до нестями; я весь час хочу залагодити, виправити і змушена жартувати без міри. Звикши бачити мене навіженою, вони всіляко мило мене піддражнювали, аби я була такою цього вечора; вони гадають, що я блискуча, тоді як я така сама, як була раніше. Я принижена й засмучена. Коли я хочу бути розважливою, мені заважають! Коли вони стараються догодити, вони нестерпні!
Чому б не лишити мене в спокої! Ні! Весь час виставляти мене напоказ, схвалювати, підтримувати, передбачати те, що я кажу; а потім через це я здаюся дурною. Я б усе пробачила, якби це була правда! Але це лише поза. А ще... що вам сказати, хіба що загалом у мене є багато всього, щоб бути щасливою, але в дрібницях я гідна великого жалю.