Пʼятниця, 29 серпня 1879

Не знаю, що й сказати, а проте сталися дрібниці доволі великі. У вівторок перегони, а потім ми пішли на пляж, Блан підійшов до нас погомоніти і, побачивши муху на Діниному плечі, зігнав її, кажучи: що це у вас тут?
Зважаючи на те, як ми вже близькі з Бланом, та й узагалі, чи бачите ви в цьому якусь образу?
Але Берта, яка ненавидить цього чоловіка, влаштувала йому з цього приводу найдурнішу в світі сцену — словом, надулася й розлютилася, як індик. Сердешний чоловік був приголомшений і, можливо, схибив: коли вона звеліла йому більше не сміти з нею вітатися, він відповів, що поводитиметься з нею так, як поводився з пані Йорк, яка мала таке саме виховання, що й вона. Пані Йорк померла, тож це нетактовно. Так чи інак, неласка завжди впаде на нас: казатимуть, що пані Джонстон була змушена покласти край фамільярностям тощо... Одним ворогом більше, одним менше — за мого теперішнього становища...
У середу Берта поїхала. Веселий потяг віз багато люду, перегони скінчилися.
Було весело. Принцеса теж поїхала. У четвер я малювала карикатури і цілу купу бразильців, а потягом о пʼятій прибув Ейхт, тобто Гехт, той добродій із вечора в пані де Лессепс.
Якось увечері, кілька днів тому, да Коста взяв аркуш мого паперу й написав Гехтові, запрошуючи його приїхати й кажучи, що думка написати листа належить панні, яку він зустрів, тощо, та її родині. І він приїхав. Я в захваті, він чарівний і музикант!!
Ви ж знаєте, як швидко знайомишся на природі; цього ранку, поки я малювала, Гехт і да Коста прийшли провідати мене на пляжі, і ми разом повернулися, а потім поїхали в бреку до Пюї. Мама, тітка, Діна, я, Алексіс, да Коста й Гехт. Цілий день разом. Схоже, ми друзі. Він мені дуже лестить і, здається, бере мене всерйоз; він уже освідчився мені в дружбі, розповівши, як знайшов двох своїх найкращих друзів — чоловіка й дружину. Він каже, що хотів приїхати одразу, але трохи соромно... Ви, певно, задоволені, панно, — каже він, — ви веліли написати слівце, і він приїжджає, намір добрий, задум милий, і будьте спокійні: ви не помиляєтеся, я вам друг.
Усе зробило моє слівце про Ґамбетту. Коли ви сказали: я хочу побачити Ґамбетту. Ви мене не знали, ви не знали, що я з ним близький... ну, я й подумав: оце хтось вартісний!
Щовечора в казино, а потім лишаємося гомоніти на готельному подвірʼї. Алексіс сяє, бо його матері тут немає, він дуже милий. А ще Гехт, звісно, гадає, що це через нього, і не думає, що це через його звʼязки. Та байдуже, я відчуваю справжню прикрість від того, що я республіканка.
Мені соромно зрікатися своїх; нещодавно на перегонах коні наближалися до фінішу, четверо йшли впритул один за одним, а пʼятий загубив дорогою свого жокея й біг сам-один... я подумала про Принцового коня, мені стало боляче, я заплакала. Республіканці, можливо, кращі, але я прихильна до інших, і я навіть неабияк здивована, виявивши це почуття в глибині серця.
Ми гомоніли про все, мені дають від двадцяти до двадцяти двох років. Саме це й занурило мене в якесь нервове знесилення, через яке я ненавиджу все й усіх... і почуваюся вкрай нещасною. Треба плекати Гехта... через нього можна було б дістатися і до Ґамбетти, і до Малого Маяка. Знаєте, в Дьєппі, разом із синами Караджорджевичів, я зробила Малого Маяка приповідкою: коли немає чого сказати, цим розважаються.
Гехт каже, що нами правлять жінки і що треба йти туди, де розум, сила, дух... словом, я.
Ах! Господи, я проказала молитву з люттю... я страждаю.
Я більше не кохаю Кассаньяка... а подумати тільки, що я була з ним знайома, що видалася йому чарівною і незвичайною. Боже милостивий... Я часто кажу жартома, що життя — лише перехід...
Це правда. Та зрештою, яка різниця.
Фаталізм — це релігія ледарів і зневірених. Я зневірена. І присягаюся вам, я не тримаюся за життя. Я не казала б цієї банальності, якби думала так лише цієї миті, але я думаю так завжди, навіть у радісні хвилини.
Я зневажаю смерть; якщо там нічого немає... то все просто, а якщо щось є, я ввіряю себе Богові. Але я не вірю, що потраплю до Раю, бо й там триватимуть тутешні муки. Так судилося.
Яка чарівна ця покора, яка цікава, чи не так? Це поза. Я позую.
Я відпишу свій щоденник Гехтові, та й під три чорти! Принаймні не Кассаньякові, між нами немає симпатії... Я не знаходжу в його натурі тих чарівних делікатностей, які навіяли б мені думку відписати йому своє життя. Я його кохала, здається, він був єдиний, можливо, кохаю й досі. Можливо, це велике кохання мого життя... Краще не доскіпуватися... а проте мені дуже хотілося б знати, чи це правда.
Треба бачити, як я холодно кажу, що «я не схиляюся перед цим добродієм, але талант у нього є».
на полях
[Примітка: 4 грудня 1879. Дивовижно, як ці речі змінюються! Я вважаю себе зухвалою щодо слова «кохати», на яке ані Кассаньяк, ані те, що я до нього почувала, не заслуговували.]
Мені соромно називати себе республіканкою.
Я звикла до вад і пороків інших... Мені соромно бути такою ницою... Якби ще з цього була бодай якась користь...
Боже мій, благаю Тебе, змилуйся наді мною.
А подумати тільки, що якби мені дали сімнадцять років, нічого цього не сталося б. Я живу — це мерзенно.
Гехт знає Ґамбетту вже понад десять років, це він звів його з Тьєром і розповів мені цікаві речі, які я не маю настрою переказувати. У період, що передував 16 травня, саме де Лессепс ходив до маршала як повірений Ґамбетти...
Надобраніч, моліть Бога за мене.

Примітки

Break («брек») — відкритий чотириколісний екіпаж; англійська запозичена назва, вживана у французькій мові того часу. ↩