Четвер, 7 серпня 1879

Яке обличчя і який погляд. Яка вишукана доброта і яка чарівність.
Та що таке «врода й вишуканість» поряд із таким обличчям і цими двома оксамитовими очима, вогненними, лагідними, гордими... нечуваними.
Він обернувся, щоб поглянути на нас, мить повагався, а тоді скинув капелюха, пильно глянувши мені в обличчя, ніби нарешті мене впізнав. А що екіпажі їхали швидко, то цим усе й скінчилося; але це обличчя, на мить осяяне тією божественною усмішкою, занурило мене в невимовне почуття. Чи може душа, що так осяює ці риси, бути ницою чи простацькою? Тебе охоплює та чарівна доброта, яка променіє в цих очах, а ця майже дитяча усмішка на цьому великому зарозумілому обличчі справляє разюче враження, [що тебе аж охоплює.]
У Лісі сила-силенна люду, безліч знайомих облич, — а це завжди втішно. Пан де л'Арʼєж — гарний хлопець, але надто вже хоче бути шикарним, і я справді побоююся, що він пихатий і дурний.
Цього вечора в де Лессепсів. Пані де Лессепс надіслала мені троянди й кришталеву вазу з якнайлюбʼязнішим листом. Наприкінці вечора нас лишилося щонайбільше восьмеро чи десятеро, аж до пів на другу ночі. Мама, Діна, Берта, її чоловік; славетний мандрівник де Бразза, старий навіженець Мофра, Колонна і ще двоє чоловіків, [один із них Гехт, фінансист] єврей і близький приятель Ґамбетти. Я його не знала, а Берта сиділа між нами, тож я почала, сказавши цьому чарівному створінню: люба моя, заїдьте по мене завтра, і ходімо пішки на Єлисейські Поля, я хочу побачити Ґамбетту зблизька.
Тут пані де Лессепс посадила Гехта за фортепіано, і я пішла його слухати. Він музикант до самих кінчиків пальців. Не думаю, що багато хто, граючи на фортепіано, може дарувати стільки втіхи, як він. І я збережу про нього добру памʼять, бо він дав мені почути «Гугенотів», підкреслюючи, пояснюючи, наспівуючи mezzo voce, — а цю оперу я чула лише раз, та й то наполовину, з Ґавіні. Я вихваляла його хист.
— Чуєте, добродію, он там говорять про політику.
— Авжеж, я чую, як шматують декого з персон.
— Так, — кажу я сміючись.
— Але ж ви, панно, я чув, як ви казали своїй приятельці, що хочете когось побачити зблизька...
— Кого, кому? як це?
— Та ось, щойно.
— Я вже не пригадую.
— Та ні ж бо! Але скажіть мені, це з ворожої цікавості чи з прихильної?
— Якщо ви вмієте мовчати, я скажу вам, що з прихильної... але знаєте, у нас такі чудні люди, мене б засудили, якби я сказала це вголос:
— Так, і ваші газети розповідають вам такі дурниці, що це й не дивно.
Гехт гладкий, низенький, у дусі старого Жюліана; зрештою, це приємний чоловік, і ми побалакали, і, кажучи то «у вас», то «у нас», я дала йому зрозуміти, що я за них, а він потім зізнався, що рідко зустрічав жінку з такими широкими поглядами й таким гострим розумом.
— Це був Бонапарт, помножений на іспанського єзуїта, — сказав він про Малого Принца; ця людина накликала б нещастя на мою країну. Його смерть дала нам міру тих симпатій, які до нього мали, до них: вони були вельми великі, і ми радіємо з його смерті.
— Я з радістю бачу, що ви віддаєте йому належне; та хоч я й вашого табору, до легенди про це дитя я почуваю щось таке, що мені важко пояснити, але що робить його для мене святим. І, бувши вашою однодумицею, я прошу вас шанувати цю слабкість і не чіпати Принца, який помер... можливо, навіть саме тому, що він помер.
Єврей дуже добре це розуміє і списує це на якийсь жіночий містицизм...
Пан де Реймон надіслав мені книжку, а Мофра гадає, що я співпрацюю з «Марсельєзою», з «Евенманом» і з «Фігаро», що змушує його, як завжди, робити свої екстравагантні жести.
Я дуже сподіваюся, що бонапартизм піде на дно. Я цього бажаю — і смерті бонапартистам.
Прочитайте «Ле Пеї» за цей вечір. У ньому читаються чесність і вірність тієї усмішки, що зачарувала мене сьогодні.

Примітки

«Гугеноти» — опера Джакомо Меєрбера (1836) про релігійний конфлікт між католиками й протестантами.
Mezzo voce (іт.) — «упівголоса», тихим співом.
«Le Pays» — бонапартистська газета, в якій друкувався Поль де Кассаньяк.