Середа, 21 травня 1879

Ми лишаємо нашого пообіднього натурника на два тижні, щоб мати змогу написати академію.
Я теж пробую написати одну. Оскільки я повертаюся о двадцять на шосту, Жанна майже щодня приходить позувати мені до сьомої.
Ось номер «Пеї». Цього вечора Поль де Кассаньяк досить-таки мене займає.
Ґавіні щойно надіслав квитки на суботу, рожеві квитки, від Арно.
Я добре впізнаю свого Кассаньяка у сьогоднішньому номері.
Жюліан, мій повірник. Хіба ж не цікаво? Він знав усе й підозрював ще більше... він мав мене за покинуту. І це чудовисько, Амелин ідеал, знову вбило мені в голову Покійного...
— А байдуже, цей лишиться; чоловік такої сили, оточений усім тим блиском... а ви, можна сказати, дитина, та ще й зі своїми думками. Цей лишиться.
Хто йому платить, Жюліанові?
— А до того ж завжди лишиться переконання, що ви були слабшою. Ви захочете виправдатися... та хтозна? Якщо ви не знаєте, я вам скажу, що це зветься зʼясуванням стосунків, так, панно.
Хитрий він, Жюліан, але хто йому платить?