Неділя, 23 березня 1879

З моєю звичною мудрістю я взялася малювати о пів на шосту. Мені лишалося тридцять хвилин денного світла, і це дозволило мені накидати себе на полотні четвертого формату: стою, різко обернувшись через плече, довгий шлейф обвиває й окреслює мене, убрана а-ля Робесп'єр, революціонеркою, з гордо піднятою головою й виглядом, ніби кидаю виклик усьому всесвіту; лівої руки не видно, а права звисає прямо, але тіло так вигнуте цим рухом, що між талією і рукою лишається проміжок. Спершу я зробила два-три начерки в альбомі перед дзеркалом. Завтра я це впорядкую, не завершуючи, мене це дуже тішить, та й воно увічнить мій звичний чорний костюм — чорний ліф і батистову шемізетку з манжетами та жабо зі зібраних воланів. А ще... у мене мало не республіканські нахили завдяки рожевим квиткам молодого Арно.
Арно, Олександр, Александр Дюма, Антонеллі, Одіффре, Авґуст Гогенлое, Альфред Мультедо... Антуан Блан. Коли ім'я починається на «А», завжди є шанс, що він мною цікавитиметься або що я цікавитимуся ним, що він зробить мені зло чи добро — чи то з кохання, чи інакше.