Субота, 28 вересня 1878

Денгоф обідав у нас. За пʼять хвилин до його приходу мама отримує телеграму, яку я читаю майже силоміць і конфіскую — бо вона від цього опудала.
— Ну що ж, — кажу я, — будьте певні: я донесу на нього в поліцію.
Тут зчиняється огидна сцена. Вона виходить із салону й зачиняється. Я іду за нею й кажу, щоб ішла до салону й не дозволяла собі такої непристойності, як залишити Денгофа самого. Тоді вона кидається на підлогу в епілептичному припадку, кричить, виє.
Хай мене небо покарає, якщо я вимовила якусь погрозу чи грубість. Але, побачивши ці конвульсії, я перехрестилася й сказала: ось жахливий скандал, — та що ж може бути між вами й цим чудовиськом? Ви — страшна жінка. Знаєте, що вона зробила? Кинулася у вікно, — і якби я не схопила її за одяг, гарна б вийшла історія. Я ніколи не кричу, як інші жінки, — навпаки: чим серйозніше, тим я спокійніша.
— Якщо так, — кажу я, — то я запроторю тебе до божевільні. Ти хоч розумієш, що це переходить усі межі. Ти божевільна.
Тоді вона почала волати, що: «вона мені рознесе обличчя кулаками (дослівно), мені страшно, А! Боже мій, мені страшно!»
Чарівний Микола підслуховував за дверима, — а будь-який чоловік, почувши таке, — що б він подумав про мене?
Навмисно чи ненавмисно — так вміло працюють над тим, щоб мене занапастити, з таким витонченим віроломством, що я вбачаю в цьому наслідок якогось отупіння. Мені огидно.
Не знаю, хто мене оточує — божевільні чи жахливі люди. Не хочу їх виправдовувати, бо, якщо почну виправдовувати, про них подумають жахи — і моя показна великодушність обтяжить їх удесятеро більше, ніж нападки, що їх припишуть моєму поганому настрою.
Поганий настрій — тут, у цьому пеклі!!!
Денгоф іще був тут; нарешті ми ввійшли до салону й спокійно просиділи до одинадцятої вечора.
Кубе навідали нас.
Яке жалюгідне життя. Але треба ж примиритися з цим пеклом дрібних, мізерних, огидних катувань.
Робер-Флері знову був дуже задоволений мною й запитав, чи писала я картини.
— Ні, пане.
— А! Мадемуазель, це недобре — ви ж знаєте, що так було домовлено. Ви справді винні, якщо не працюєте багато.
І якби ви знали, який він скупий на похвали: непогано в нього вже дуже багато важить тоді як, а я дістала: добре, гарно, дуже добре...
Але чи варте воно того, щоб жити лише заради цього? Є хвилини, коли я вмирала б із радістю. Ось, наприклад: вдам, що знову беруся за хімію, братиму два уроки на місяць — це дасть мені нагоду роздобути отрути. Краплина синильної кислоти — і все буде добре.
Мадам Абаза пише мені з Флоренції. [Бракує]
Я недостатньо обізнана з політичними інтригами, щоб пророкувати за ознаками, — але я відчуваю, що Імперія незабаром повернеться, і стверджую це попри все, що можна сказати. Не тоді треба було «затуляти вуха, заплющувати очі й чекати, поки цей ураган мине». А саме тепер — і всерйоз.
викресленоХоч це й розкішна мука, я охоче обійшлася б без неї. За інших умов це буде, можливо, лише огидною забавою.
Я волію найжорстокіший біль, ніж дрібні приниження. Все, що мене мучить, належить до низьких прикростей. Нещастя звеличує. Принизливі інтриги спідлюють. Є дві низькі речі, з яких випливають усі інші негаразди: гроші й соціальне становище. Ось вони, низькі прикрощі Хвороби, смерті, добре-таки повне розорення — усе це можна витримати, аби лиш було серце й віра в Бога. А от дрібних, огидних, низьких, сказати б, невловимих злигоднів витримати не можна.
Що ж до любовних прикростей — вони можуть бути жорстокими, вони можуть вбивати, — але вони належать до категорії прикростей цікавих.
Скажуть, що я віддаю перевагу іншим мукам тому, що їх не маю. Що ж — спитайте людину, яка багато страждала, яка багато страждає, — чи хоче вона помінятися зі мною; і якщо це не остання нікчема, то не захоче.
Отже, моє становище — найжахливіше у світі? Звісно, є люди, що вмирають з голоду, що працюють, аби жити... так, так, я знаю, — але це відбувається в іншій сфері, і треба було б перейти на інший тон, щоб говорити про це. Ви мене розумієте — не чіпляйтеся ж до мене через слова.
Зараз друга година; я гортала брошуру про принца Імперіального — в ній розповідають зворушливі випадки, щоб розчулити людей. Я майже весь час плакала.
Він повернеться, малий, — хоча б тільки для того, щоб зробити мене дуже нещасною.

Примітки

Принц Імперіальний (Наполеон Євген Луї, 1856–1879) — єдиний син Наполеона III та імператриці Євгенії, на той час у вигнанні в Англії. Загинув в Англо-зулуській війні 1 червня 1879 р., поклавши край бонапартистським династичним надіям. ↩