Вівторок, 26 лютого 1878

Годі уявити щось бодай подібне до вчорашніх жахів.
Лікар і Блан говорили речі, настільки переконливі, що вони здавалися жорстокими. Що ж до мене — наплакавшись, наблагавшись, накричавшись, переживши два нервові напади, — я пішла до комісара поліції, взявши з собою бідолашну безумицю — мою матір. Їх анітрохи не турбувало, що я йду до поліції, аби тільки нічого не зробили проти Жоржа!!! Це засліплення, це безумство, це нещастя!!
Поки батько живий, закон нічого не може вдіяти проти сина — хіба що замкнути його в лікарні для душевнохворих.
Пані де Музе, яку я теж узяла з собою, не могла отямитися і нічого не розуміла в цій жінці, що жертвує своїм статком, честю, спокоєм — честю, майбутнім і життям своїх дітей — заради брата — божевільного, пʼяниці, злочинця!
З десятої до дванадцятої я лежала мов непритомна на дивані, а потім лягла спати — напівбожевільна.
Прокинувшись, виявляю, що вчора подряпала собі шию, а два пальці правої руки сині й опухлі — мабуть, вчора незграбно їх підвернула.
Але настрій у мене чарівний. Мені снився Олександр — і нібито я в нього дуже закохана.
Етьєн і його дружина приїхали сьогодні вранці — я довідалася про це, прокинувшись об одинадцятій. Я не змогла піти в майстерню о восьмій — була розбита.
Ми розʼїжджаємося; бідолашний дідусь залишиться здобиччю синові й дочці, яка, напевно, ходитиме до нього двадцять разів на день, — зноситиме побої, мерзоти, скандали, кредиторів.
Тими грішми, що за нього сплачують, можна було б погасити власні борги — і це було б справді почесніше.
Я довго терпіла ці мерзоти — але тепер з цим покінчено. Мені ні на кого розраховувати, відколи я бачу, що мої «матері» — безумні, справді безумні. Вони радше пустять мене бруднитися в поліції, ніж самі щось зроблять проти цієї людини.
Ах, Боже мій.