Четвер, 10 січня 1878 р.

Оскільки Поль мав їхати сьогодні ввечері, я не пішла пополудні до ательє — та й так, завдяки Брезло, тиждень пропав, хоч вона й повернула мені місце.
Я плакала. Поль прийшов попрощатися з дідусем, і той почав кричати й плакати, як дитина; не в змозі говорити, він тримав Поля за руку, кричав і дивився на маму такими благальними, такими нещасними, такими розпачливими очима, що Поль уже не міг стримати сліз — і я, і мама теж; і дідусь заспокоївся лише тоді, коли йому дали чесне слово, що Поль не поїде сьогодні ввечері.
Ось що написав мені цей клятий бонапартист:
Середа [9 січня 1878]
Отримую вашого листа опівночі, повернувшись додому. Як же я, чорт забери, по-вашому, роздобуду квитки на завтрашнє засідання, у четвер?
До того ж, завтра в четвер засідання не буде. Весь час піде на голосування з обрання бюро.
І це буде не надто весело. Коли побажаєте піти до Палати, потрудіться попередити мене за два дні. Інакше я ніяк не зможу дістати квитків.
До скорої зустрічі, моя мила маленька подруго, і шанобливий поцілунок у ваші татуйовані руки.
Поль де Кассаньяк
А ось моя відповідь:
Ну от, я попереджаю вас за два дні, отже це буде в суботу або в неділю найпізніше — адже йдеться не лише про те, щоб помилуватися вами, а й про те, щоб мій брат, котрий їде в неділю ввечері, міг поїхати зі мною до Версаля.
Якщо почуваєтеся гідним, можете прийти в суботу — зі сновидою чи без. Будуть дві гарненькі особи.
До побачення, і хай Диявол має вас у своїй гідній опіці.
Ваша прихильна
Марі Башкирцева
Пані Йорк і Берта пили чай у нас, і ми домовилися про якусь вилазку...