Субота, 22 грудня 1877

Амелі паплюжила мене перед паном Робер-Флері. Я здогадувалась, що вона шкодить мені, — але тепер з цим покінчено. Минулого тижня він сказав мені таке: ніколи не можна бути собою задоволеною. Жюліан — теж. Оскільки я ніколи не була собою задоволена, я почала розмірковувати над цими словами. І коли пан Робер-Флері сказав мені багато хорошого, я відповіла, що він добре робить, що говорить це, — бо я цілком незадоволена собою, занепала духом, у розпачі і т. ін., — і він широко розплющив очі.
І справді — я занепала духом. Щойно я перестаю дивувати — занепадаю духом. Це сумно.
Одне слово, я досягла нечуваних успіхів; мені відкривають, що в мене «надзвичайні здібності», що я роблю «схоже», «цілісно», «точно». — «Чого вам ще бажати, панно? Будьте розсудливою», — сказав він на завершення. Він довго стояв перед моїм мольбертом.
— Коли малюють так, — сказав він, показуючи голову, потім плечі, — не мають права робити такі плечі.
Мої швейцарки і я, перевдягнена, йдемо до Бонна, щоб він узяв нас у свою чоловічу майстерню. Звичайно, він пояснює нам, що його пʼятдесят юнаків працюють без нагляду, тож це цілком неможливо. Потім ідемо до Мункачі — не знаю, чи правильно пишу, — угорського живописця, у якого розкішний особняк, негарна дружина і великий талант.
Він знає швейцарок — рік тому в них був до нього рекомендаційний лист.
Мені кумедно прикидатися жебрачкою.
Швейцарки вважають мене дуже знатною дамою. Якби вони знали, що для мене теж живопис — карʼєра!
Я показала їм свої руки і тулуб, який вони визнали чудовим і розкішним, — але ці негідниці наполягають на тому, що з художньої точки зору мої стегна і решта — занадто великі. На щастя, це не вада…
А ввечері… О! ввечері — велика насолода.
(Зачіска «Ампір», голі руки й плечі, суцільна біла сукня і велика троянда з безліччю листків, прикріплена зовсім унизу ліфа, нижче талії. Берта, Зурло, Блан, Діна і тітка. Величезний успіх — можу сміливо це сказати, настільки це правда.
А потім, і насамперед, і понад усе — «Аїда», по-італійськи! І добре виконана.
Це прекрасно, це правдиво, це природно, це велично, це характерно, це зворушливо, це розкішно, це дивовижно, це прекрасно, прекрасно, прекрасно. Не знаю, чи так у інших, але я так відчуваю кожну ноту, кожну фразу, кожний супровід. Все так доречно, так «цілісно» — жести, слова, ситуація, музика. Це прекрасно, це досконало. Як же, чорт забирай, хтось інший, а не я, міг зрозуміти й створити таку коштовність, такий діамант, таку досконалість щодо тону, характеру, шарму, почуття, ентузіазму.
Я помітила сьогодні ввечері, що серед сотень чоловіків, які там були, я (не побачила жодного). Це люди, що проходять, — от і все. Я помітила також, що куди веселіше дивитися на когось із приємністю. Це відволікало б від малювання. Ні, просто захоплення, вигадані головою, минули, і якщо щось прийде, то це буде… те саме — я не можу любити, як інші; робитиму, як робила… купу дурниць, що мене веселитимуть; я витворятиму і страшне, і кумедне.
навскоси
Як сказав Кассаньяк — сердечна справа, яка не минеться.
Всі такі потворні.
А що, як я втрачу голову через Поля де Кассаньяка? Я його більше не бачу, але часто думаю про нього, особливо коли якась стаття в серйозній газеті чи що завгодно показує його великою людиною.
Ні, не те — я думаю про нього, як думаю про всіх своїх романних героїв.
Я так звикла, що в мене хтось є, що мене досить дивує ця порожнеча.
Треба знайти справжню велику людину… але в кожного є свій дрібʼязковий бік, і я впевнена, що одразу його знайду — а це знищує повагу і жах, які тільки й могли б тримати мене покірною.

Примітки

Леон Жозеф Флорантен Бонна (1833–1922) — французький академічний живописець. ↩
Міхай Мункачі (1844–1900) — угорський живописець, відомий у Парижі; жив у розкішному особняку. ↩
Зачіска «Ампір» — у дусі Першої імперії. ↩