# Середа, 15 листопада 1876 (3 листопада)

Середа, 15 листопада 1876 (3 листопада)

Минулої неділі мене розбудили діти Надін, яких уночі привезли з Чернякивки.
Я поснідала зі своїми, після чого батько навідався до них і надіслав дітям дві бонбоньєрки.
Уже другий день поспіль Полтава мене бачить, і хоч я в дорожньому вбранні, тобто в сукні з сірого сукна та чорному оксамитовому капелюшку, люди припадають до вікон, коли я проходжу, і я здаюся їм дивовижею...
Товариство Срібного Серця щойно поповнилося двома членами: Марією Єгорівною Бабаніною (Лолою) та Магдегедою Кіндратівною Бабаніною (Надін).
Зрештою, у неділю ввечері я виїхала з батьком, побачивши за останні два дні в Росії князя Мішеля, Геданова та інших.
На вокзалі зі мною була тільки родина, але багато незнайомців із великою цікавістю розглядали наш «батаклан».
Сама лише подорож до Відня коштує мені близько пʼятисот карбованців.
Я за все заплатила сама. Коні їдуть із нами під наглядом Шоколада та Кузьми, батькового камердинера. Я хотіла взяти Віктора, але Кузьма, охоплений жагою мандрів, прийшов благати, на російський манір, щоб узяли його; оскільки мені було байдуже, я погодилася. Шоколад наглядатиме, бо Кузьма — щось на кшталт лунатика, який дуже легко може колись так замріятися, рахуючи зорі, що в нього заберуть і коней, і навіть одяг. Одружившись із дівчиною, яку давно кохав, він був такий щасливий, що в самий день весілля після і після церемонії він утік у сад і понад дві години пролежав на траві, плачучи й поводячись як божевільний; він трохи такий і є, гадаю, а його сторопілий і непевний вигляд робить його вельми примітним зразком недоумкуватості.
Батько все ще лютував, а я походжала вокзалом, мов у себе вдома, під поглядами найнапахченішого полтавського наброду — сюди приходять збавляти час у вокзальному ресторані.
Паша тримається від мене осторонь, і добре робить. Напередодні, поки батько був у Клубі, замість лягати спати я зайшла до його кімнати й пробула там до третьої години ночі в товаристві зеленого чоловіка, скаржачись на «того, кого ви знаєте, Пашо», і читаючи йому найзворушливіші уривки цього Щоденника.
В останню хвилину помітили, що бракує одного пакунка; знялася ціла буря, усі забігали врізнобіч, Амалія виправдовувалася, я дорікала їй, що вона погано служить. Публіка слухала й тішилася, і, бачачи це, я подвоїла своє красномовство мовою Данте. Мене це бавило передусім тому, що потяг на нас чекав. Ось що добре в цій клятій-країні: тут пануєш.
Олександр, Поль і Паша зайшли до купе, але третій дзвінок уже сповіщав про відправлення, навколо мене штовхалися.
— Полю, Полю, — гукав зелений чоловік, — дай-бо мені хоч попрощатися!
— Та пропустіть же його, — кажу я. Він поцілував мені руку, а я поцілувала його в щоку, біля ока. Зрештою, такий звичай у Росії, тільки я ніколи його не дотримувалася.
Чекали тільки свистка, він не забарився.
— Ну? — мовила я.
— Я ще встигну, — сказав зелений чоловік.
Потяг почав повільно рушив, і Паша почав говорити дуже швидко, але не тямлячи, що каже.
— До побачення, до побачення, та зіскакуйте ж!
— Так, прощавайте, до побачення.
І він зіскочив на платформу, востаннє поцілувавши мені руку. Собачий поцілунок, відданий і шанобливий.
— Ну ж бо, ну ж бо! — гукав батько зсередини купе, бо ми були в коридорі вагона.
Я підійшла до нього, але була така засмучена болем, якого сама ж і завдала, що тут-таки лягла й заплющила очі, щоб досхочу поринути в думки.
Бідолашний Паша, любе й шляхетне дитя, якщо я за чимось і жалкую в Росії, то це за цим золотим серцем, цією вірною вдачею, цим прямим розумом.
Чи справді я засмучена?... Так, якби можна було лишатися байдужою до справедливих гордощів від того, що маєш такого... друга. Його румʼянець, його збентеження чарували мене, і що більше він бентежився, то більше я його облягала. Це погано? А чому. Якби я не припала йому до смаку, мої батареї не мали б ані найменшого успіху. Отже... досить уже. Шана й повага чоловікові, спогад про якого назавжди приємно закарбується в моїй памʼяті.
Того ж вечора ми зустріли якусь Марію Перлик, сорокарічну панну, доньку шинкаря з великого шляху — її знають усі тутешні люди, що подорожували ще до залізниць. Вона була на маминому весіллі й прийшла щоб мене побачити зі свого буфету на станції Водяна, щоб мене побачити.
Вона розповіла мені, між іншим, що в тому самому потязі їде пан Новосельський, який колись давно знав мою матір і дуже хотів би мене побачити. Я чула це імʼя від мами, та й воно дуже відоме, а свого часу тільки й мови було, що про його велетенські починання, мільйони та банкрутства, не менш велетенські, ніж самі починання.
На наступній станції панна Перлик (вона їде до брата, за годину їзди звідси) привела до мене цього добродія. Знайомство було... дивне, але, але він знав, хто я, а я — хто він, і все минуло дуже добре. Новосельського, з його мінливими статками, приймали всюди, навіть при російському та французькому дворах, тож це людина з гарними манерами і приємна.
Він робив для мене все, що тільки можна уявити, дав мені свою подушку, пледи й був надзвичайно любʼязний.
Тепер він міський голова Одеси. Вельми завидна посада, надто в Одесі.
Мер російською зветься «голова», як і голова на плечах, а мерія — «дума», тобто думка. Хіба не цікаво?
Наступний день, понеділок, минув без жодних пригод аж до вечора. Ми попрощалися з Новосельським і дізналися, що за наказом згори вивіз коней із Російської імперії заборонено!
Ми лишаємо їх у Бірзулі й рушаємо далі, сподіваючись якось залагодити справу на кордоні, куди прибуваємо у вівторок уранці. Оскільки ми маємо листа від начальника станції Бірзула, відданого Новосельському, начальник станції Волочиськ одразу ж до наших послуг — молодий поляк, що говорить французькою і має вигляд пана.
Завдяки йому не відкрили жодної валізи, жодної скрині, і нам довелося заплатити тільки за цигарки, які я сама задекларувала. Заспокойтеся, це подарунки для Ніцци.
Що ж до коней, ми лишаємо Кузьмі письмову інструкцію і доручаємо його начальникові станції Волочиськ, як і попереднім начальникам. Нам довелося пробути у Волочиську до вечора, чекаючи наступного потяга, у товаристві однієї міщанської російської родини, від якої мені робилося млосно.
Цей надлишок часу не завадив нам спізнитися через скриньку з цигарками, яку ніяк не могли забити, бо Шоколад запхав туди свої старі брудні чоботи. Але начальник станції, сама любʼязність, затримав для нас потяг на пʼять хвилин, наче ми були в Полтаві.
Тієї ночі, з вівторка на середу, я чудово спала в ліжку, мов у готелі, бо батько взяв місця в нічному вагоні — дуже зручному й заледве трохи дорожчому за звичайний перший клас.
Оскільки було ще не пізно, а я вже лежала, я взялася читати славнозвісну «Молодість короля Анрі». Ах! якби я прочитала її раніше, цю добру книжку! Нічого не сталося б з Антонеллі. Цей шахрай списував одного з найогидніших героїв. І списував явно. На кожній сторінці мене брали маленькі напади обурення. І як же я принижена тим, що мене обдурило молоде щеня, що я звернула увагу на покращений різновид Мішеля Ерістова! Для чого ж потрібні романи? Та ось бачите, хай йому грець! Щоб не помилятися щодо панів, які відтворюють героїв панів Понсона дю Тераля та Ксавʼє де Монтепена. Ах! якби це ще був Дюма, було б чудово: Дюма вкладає у свої книжки шляхетність і честь, навіть коли в них трапляються самі лише підземелля та шовкові драбини. От тільки ці панове вкладають у це саму лише найдурнішу розпусту.
І, як я бачу, Пʼєр Антонеллі, небіж славетного кардинала того ж прізвища, мав мене за міщанку XVI століття.
Мораль: треба читати найгірші книжки, позаяк саме їх читає більшість панів, з якими ми маємо честь стикатися.
Я у Відні.
З фізичного боку подорож була бездоганна: я добре спала, добре їла й залишаюся охайною. Це найголовніше і можливе лише в Росії, де топлять дровами, а у вагонах є вбиральні.
Батько був цілком стерпний, ми грали в карти й кепкували з подорожніх. Тільки сьогодні ввечері він утнув одну зі своїх штук.
Він узяв ложу в Опері, але відмовився супроводжувати мене туди інакше, як у дорожній сукні.
— Ви користаєтеся з мого становища, — кажу я, — але я не потерплю, щоб хтось дозволяв собі розкіш мене тиранити; я не піду, на добраніч!
І ось я в себе. Моє становище? Так, у мене ні шеляга. Бо в мене є тільки векселі на Париж, які доти мені ні до чого. Змушена покинути коней, я дала Кузьмі пʼятсот карбованців і лишилася зі своїми пʼятдесятьма тисячами франків, але у векселях.
Я кажу про це батькові, який ображається й прибирає найшляхетнішої постави, вигукуючи, що йому начхати на витрати і що витрачати на мене йому нічого не варто — стільки він за життя витратив.
Тут пахне Європою. Високі й горді будинки підносять мій дух майже так само високо, як їхній останній поверх. Низькі полтавські оселі пригнічували мене.
За чим я шкодую, то це... за вчорашнім освітленням вагонів. Світло, що падає зі стелі, має зовсім особливий чар. По-перше, воно не розтинає кімнати й змушує погляд пробігти всю її висоту, бо очі одразу звертаються до світла; тож лінії та гармонія приміщення не руйнуються, а сяйво, спадаючи згори, наче розливається на вас і на все довкола, мов таємнича й сповнена величі ласка.
на полях
Пʼєр Антонеллі. Пʼєтро Антонеллі. Пʼєр Антонеллі. Кардинал Антонеллі Кардинал.
Серед усього цього, під час подорожі й після неї, чи стою я, чи сиджу, чи лежу — моя думка завжди повертається до того самого: кардинал помер. Оскільки з пророцтва Монґрюель нічого не справдилося, я більше ніколи про нього не говоритиму. Щодо сомнамбул, то є лише Алексіс, але він не пророкує майбутнього, бо він не шарлатан. Та згадайте ворожіння Моро на картах. Але не говорімо про це, доки не побачимо, чи воно справдиться. Поговорімо про дійсність. Кардинал помер. Якби він мав ласку зробити це раніше... а втім, вийшло б на те саме.
Ет! Що мені до цієї родини італійських фатів, шарлатанів і виробників крейдяних статуй! Геть, до біса!
Кардинал помер. Коли Паша поклав переді мною цю депешу, я зашарілася, а пальці мої тремтіли мало не годину — я приховала це, лагодячи капелюшок.
Він помер, і я, сама не знаю чому, цьому радію.
Мені здається, що впала якась велика перешкода. Але перешкода чому? Хто зна?
О, яка мука, коли я думаю про Рим.
Я хочу вчитися, і все мені заважає. Мої таланти марнуються, час спливає. У мене немає ні поступу в навчанні, ні світських утіх.
Це смерть.
«Життя без слави — супутниця смерті для людини»
Я не знаю, в який бік кинутися.
До Рима! Безперечно, до Рима, але скільки часу вже втрачено. Я надолужу його влітку. Більше мені не треба їхати до Росії. А хтозна?
Кардинал помер.
Я віддам свої пʼятдесят тисяч франків тому, хто морально знищить мені Пʼєра Антонеллі; нині такого немає, а потім у мене вже не буде грошей.
Та будьмо ж спокійні, нічого не втрачено, і настане день, коли я помщуся, тобто коли Бог за мене помститься. Він справедливий.
Я хотіла перечитати минулу пʼятницю 13 жовтня і справді не змогла. Це осоружно.

Примітки

«Срібне Серце» (фр. Cœur dʼArgent) — приватне коло довірених близьких Марі, добірне товариство, яке вона заснувала й підтримувала упродовж цих років. ↩
Фр. bataclan — слівце Марі на позначення метушні й гармидеру її дорожнього почту. ↩
Мова Данте — італійська. Марі лаяла свою покоївку Амалію італійською, влаштувавши виставу для полтавського натовпу. ↩
Golova (рос. голова) — буквально «голова», тобто міський голова. Douma (дума) — буквально «думка», а також «рада». Марі тішать такі етимологічні дивовижі. ↩
Заборона вивозу коней була повʼязана з військовою мобілізацією напередодні російсько-турецької війни, оголошеної у квітні 1877 року. Коні були стратегічним військовим ресурсом. ↩
«Молодість короля Анрі» — сенсаційний історичний роман Понсона дю Тераля, дія якого розгортається за часів французьких релігійних воєн. Марі впізнає в спокусницьких прийомах Антонеллі ходи, запозичені просто зі злодійства роману. ↩
В оригіналі італійською: «Via e al diavolo». ↩
В оригіналі італійською: «Chi lo sa?» ↩
В оригіналі латиною: «Est socia mortis homini vita ingloria». ↩