Четвер, 18 травня 1876

Опівдні тітка зайшла до мене сказати, що біля готелю стоїть старий пан, схожий на Вісконті, якого я їй описала, — і оскільки я ще вчора його попередила, вона не сумнівалася, що то він. Справді, я ледве встигла зіскочити з ліжка й змочити кінчик носа, як оголосили барона Вісконті. За дві хвилини я вже входила до вітальні, представила тітку й розповіла про нашу зустріч у Генуї та про мій несподіваний приїзд.
Вісконті мені дуже дорогий — по-перше, тому що це людина видатна, вчена, відома і всесильна за часів папи; а по-друге, тому що він людина світська, дотепна — й узагалі людина у всіх відношеннях.
— Знаєте, мадам, — сказав він тітці, говорячи про мене, — ми маємо намір придбати її для Риму.
Потім — до мене:
— Ви бачилися з кимось із друзів?
— Ви ж знаєте, бароне, їх небагато в Римі.
— Саме тому й треба з ними бачитися.
— Так, кількох я бачила, — сказала я, і на цьому зупинилась.
Хіба можна не вірити снам. Вчора мені снилося, що моя сорочка брудна й смердить і що я бігаю скрізь у самій сорочці, ціла заніяковіла. Що означає — не за сонником, а за власними моїми спостереженнями — сором, образу, зневагу. Ви ж знаєте, сон не збрехав. Що ж до сьогоднішнього — він був просто кумедний. Вчора я не встигла розповісти, що ми з Антонеллі відправили вчора ввечері, на очах у всіх, але нікому не читаючи, таку депешу:
Графу Олександру де Лардереї, Флоренція.
Надішліть вашу фотографію з першою поштою — вона затребувана Білою Дамою.
П'єр Антонеллі.
А снилося мені, що Лардереї сам прийшов просити мене залишити його в спокої й що його травіата влаштовувала мені сцену. Потім ми кудись бігли в саду, й Антонеллі був там.
Що ж я хотіла сказати позавчора?.. Ах! так, уявіть собі: позавчора в мене з'явилася манія до священиків. Два роки тому — собаки, торік — рослини, тепер — священики. О! Справжнє шаленство. Хочу стати католичкою, щоб сповідатися довго, повністю, говорити з розумною, лукавою, лицемірною людиною. Цю потребу я відчуваю вже давно, у мене є сумніви, я хочу, щоб мене втішили й заспокоїли.
До речі про священиків! Два дні тому графиня Антонеллі обідала на віллі Маттеї — обід для монсиньйорів та священиків. Там був якийсь монсиньйор, що говорив про мене, знає моє ім'я, знає мене в обличчя і сказав, що я людина добра, побожна, релігійна, що я маю клерикальні погляди, буваю у Святого Отця й часто бачуся з Вісконті.
— Розумієте, — сказав мені Антонеллі, — моя мати, вона так зраділа, почувши це.
— Хотіла б я знати, який монсиньйор так мною переймається, — сказала я, сміючись, і на тому все скінчилося.
Ось уже три дні в мене нова думка — що я помру. Я кашляю й скаржуся. Позавчора я сиділа у вітальні, була друга година, тітка квапила мене йти спати, а я не рухалася, кажучи, що воно не варте того й що я помру.
— Утім, — додала я, — це найкраще, що мені залишається. Я більше не можу так жити, і якщо ви не вивозитимете мене у світ, за шість місяців я буду мертва.
— О! — вигукнула тітка. — При тому способі життя, що ти ведеш, я не сумніваюся — ти справді помреш!
— То й добре для вас, матимете менше витрат — не доведеться стільки платити Лафер'єру.
І, схоплена нападом кашлю, я повалилася на диван — на превеликий жах тітки, яка вибігла геть, вдаючи, що сердиться.
Ні, послухайте — тільки зараз я починаю усвідомлювати, що відбулося вчора.
Тітка, яка нічого не знає й нічого не підозрює, зі сміхом розповідає мені про П'єтруччо* як про мою жертву. А тим часом сцена вчорашнього дня щомиті, так би мовити, кидається мені в серце, й після кожного разу я витрачаю дві хвилини, щоб якось оговтатися — та й то!
Хотіла б лише знати: чи так розкисла я тому, що люблю цю людину, — або ж будь-який дурень, заговоривши зі мною про кохання, може домогтися від мене стільки само.
Останнє найбільш вірогідне.
Я розумна чи безумна, цнотлива чи розпусна, дурна чи дотепна? Сама не знаю.
Я питаю себе: чи люблю я цю істоту — глибоко розбещену, збочену, загублену.
Я споглядаю — споглядаю з жахом і здивуванням — цю людину, яка ні в що не вірить, якій нічого не свято, яка не має жодних принципів — ні добрих, ні поганих; яка при всіх своїх вадах, зі своїм розумом таким збоченим і таким викрутливим, настільки глибоко нещасна. Бо вона і те, і те водночас, — треба було чути, як він говорив учора, — ви б йому поспівчували. Не те щоб я була засліплена — ні, бо я його не люблю. Й не те щоб він брехав — теж ні, бо я щиро вважаю його нездатним щось приховувати. І це його гріх: немає такої речі, якої б він не прийшов мені розповісти — великої чи малої.
Мені його жаль...
О! Але вчора! Навіщо він так погано вчинив!
Я ще вся тремчу всередині й збожеволіваю від самої думки про те, що могло б статися, якби я не читала найпоганіших романів Дюма.
О! Але ж, о! — я пишу, а руки тремтять. Я скривджена й так болісно вражена, що сама себе не розумію.
І це зі мною [а] повелися так нахабно! Зі мною — мною, флаконом концентрованої гордості! Зі мною, кого мама й тітка вважають янголом розуму й твердості, а водночас чортом непохитності та пихи!
Боже мій, якби я могла плакати! Хіба не жалюгідне моє життя! Хіба не краще вмерти! Дивіться, до чого я дійшла.
Як я себе люблю! Ніщо не зворушує мене так, як власне нещастя. Слово вибране невдало — нещастя ще нема... Ах! Милосердя! Боже, дай мені забути, бо я вже простила.
Груди стиснуті, голос погас, обличчя мертве. Добре, що зі мною тітка, а не Колліньйон.
Хіба я не ідіотка?
Колліньйон зразу б помітила, що щось не так, — а з тіткою я видаю свою пригніченість за продовження моїх нарікань на наше життя.
Ах! Але! Боже, Боже, Боже, дай мені забути! Це було гидко, це було ганебно, це було огидно! З одного боку, я рада — бо це дає мені право зневажати весь світ.
Ах! Але щомиті цей жахливий спогад вганяється, мов сталева голка, в моє серце. Жах! Жах! Жах!
Я спалю туніку від сукні.
Як можна любити таку людину! Людину! Яка я щедра, називаючи його так. О! Дивіться-но — людина! Ні, по правді, це було б образливо для роду людського, хоч він і сам досить брудний.
Він нічого не розуміє з того, що я кажу! Справжнє запаморочення — дивитися на це безодне провалля розбещеності. І він каже, що це дуже добре, що це дуже природно й що так завжди буває, коли я кажу йому, що ніколи нікого не цілувала й що це ганебно.
— У світі, — каже він, — так роблять щодня, й щодня з різними людьми.
На таку зухвалість і таку природну нахабність не знаходиш слів відповіді. Я б із задоволенням вигнала його за двері, та він не зрозумів би — навіщо. Як молоде щеня, яке б'ють і виганяють за погану поведінку й яке не розуміє, за що його б'ють, бо вважає, що вчинило природно. Він не розуміє! Ось об ці дратівливі слова я й б'юся чолом щохвилини.
О! О! О! Серце моє ще тремтить — і я не можу плакати!
О третій годині ми йдемо до галереї Сан-Лука, потім — на via di Ripetta, до виставки картини Семирадського, яку я вже бачила в нього в майстерні. Величезне полотно, що зображує страту християн перед Нероном.
Там ми зустрічаємо Дорію — він мене вже не лякає. Потім виходимо за Порта-Піа, дуже спекотно, повітря важке.
Тітка відправляє мене додому змінити капелюх, і ми йдемо на Корсо, де я купую великий чорний вервечок для дідуся й білий для себе, потім — на Пінчо. Четвер, а отже, натовп. Я дивилася на всіх цих людей, і щомиті руки мої стискалися в кулаки при спогаді про вчора. Я заплатила двадцять вісім франків за ці вервечки — але не шкодую: вони дуже міцні.
Ми зупинились послухати музику й розмовляли з Симонетті, коли Антонеллі — якого ми вже бачили на Корсо — підійшов разом зі Святим Йосипом. Цей люб'язний молодий чоловік заходив до готелю «Вілла» по поверненні з Неаполя, але ми вже виїхали. Я проста й ввічлива з Антонеллі, він наполегливо шукає моїх очей — я уникаю.
— Знаєте, ми завтра від'їжджаємо, — сказала я Антонеллі, коли він кланявся на прощання.
— То я прийду цього вечора? — запитав він. Я злегка схилила голову й водночас сказала Святому Йосипу, що неодмінно передам його компліменти й привітання в Ніцці.
Потім починає йти дощ, і ми вирушаємо на Корсо.
— Я запрошу Монаха* на обід, — каже тітка, — ти звелиш зупинитися.
— Нічого подібного, мадам, робіть самі.
Якраз у цю мить ми проїжджали повз Клуб, і Монах* стояв під портиком, — я не поворухнулася. На другому колі, попри настійливі прохання тітки, яка вважає його моєю жертвою, — та сама річ.
А на третьому колі, коли вона захотіла його гукнути, його вже не було. На щастя.
Я купила La Traviata і весь час її співаю.
Я сіла за стіл, кажучи собі, що мені все це наснилося. Якби я нічого не записала вчора, я б переконала себе, що то був кошмар.
Я не можу нічого сказати тітці, нікому — я не хочу скандалу, та й сміливості зізнатися в такій ганьбі в мене ніколи не вистачить.
Він сказав мені, що наступного року вийде у світ, починаючи з дуелі, — або ж піде в монастир. А потім:
— Принцеса Маргарита — це моє обожнювання, — сказав він позавчора.
Що ж це все означає! Де була моя гідність? Чи була я безумна? Чи була я собою? Цей пан дозволив собі ганебний жест, я добре розуміла, що це ганебно й огидно, — і я ще розмовляла з ним після цього: та невже?

Примітки

Вілла Маттеї (нині Вілла Челімонтана) на Целійському пагорбі; її сади були улюбленим місцем відпочинку римського товариства.
Лафер'єр — модний паризький кутюр'є. Жарт Марі: якщо вона помре, тітка заощадить на рахунках кравця.
Колліньйон — особиста покоївка Марі, яка супроводжує її в подорожах і знає її надто добре, щоб дати себе обманути.
Via di Ripetta (іт.) — вулиця в Римі, де тоді розміщалася виставкова зала.
Академія Сан-Лука — історична римська академія мистецтв, галерея якої містилася на via Bonella.
Генрик Семирадський (1843–1902) — польський історичний живописець, уславлений масштабними сюжетами з римської античності. Його «Світочі християнства» (1876) того ж року справді виставлялися в Римі.
«Святий Йосип» (Saint-Joseph) — прізвисько, яке Марі дає одному зі знайомих молодих людей.
Партитура опери Верді «Травіата» (1853).