Вівторок, 9 травня 1876

Перша річниця заснування товариства А.Т.Е.
Я вмираю від суму й нудьги — мене не розуміють! Ах, якби ви бачили мою зневіру, ви б мене пожаліли. На концерті Коліньйон підійшла до екіпажа й запропонувала повернутись пішки — я погодилась байдуже, як роблю нині все.
— Як я сумую за Марі й Ольгою, — каже мені Коліньйон. — Вони мене веселили, вони такі милі, такі свіжі.
— Так, правда, і бачите — відколи їх нема, я знову поринула в заціпеніння. Коли ти поглинута однією-єдиною думкою, що панує над усім, — треба, щоб тебе розважали, як розважали мене Сапоженікови своїми балачками про дурниці; треба, щоб тебе розворушували — а інакше...
Мама була у пані де Кампрієн, і та сказала їй, що я розцвіла, і що такої думки всі, хто бачив мене в церкві. Правда — я дуже виросла, порожевіла й округлилася.
Вона також повторила дурну байку про кохання Юркова до Марі.
Хто б повірив? Слухаючи, як усі повторюють одне й те саме, я починаю думати, що в цьому, може, є частка правди: що Юрков кохав Марі і, розуміючи, що це кохання неможливе, заподіяв собі смерть. Щодо дівчини — з її боку нічого не було. Та й узагалі все це безглуздо. Але в цьому світі все, що не сумне, — безглузде, а все, що не безглузде, — сумне.
Само собою зрозуміло, що жодної телеграми не надійшло. І коли я думаю, що на кожен дзвінок, на кожен запечатаний конверт я червоніла й губилась.
Пані де Балоре запросила на сьогоднішній вечір — вона була така любʼязна, що прийшла першою, тож треба йти. Іду з моїми матусями. Там були лише дами, а з панів — старий де Балоре, старий де Нежан із дружиною, старий граф ді Клавезана, італійський адмірал — і все.
Пані де Балоре приймає цілком пристойне товариство, а її дочки — пані де Кенсі й особливо пані де Вейкерслот — чарівні, але до одинадцятої мені стало так нудно, що мене нестримно тягло або вийти надвір, або розбити голову об стіну.
Пішла вечеряти до павільйону — колись це означало б сваритись, але тепер я вже навіть не розмовляю.
— Я впевнена, — каже мама, ніби у відповідь на наше мовчазне обурення, чи радше здивування, — я впевнена, що Найнер пішов і сказав Антонеллі, що ми вже знаємо дату перегонів, ось чому Антонеллі не телеграфував.
навскоси
ця бідна мама.
Я не відповіла нічого й пила собі чай далі. Я ще в Римі добре бачила, що таке Антонеллі, і замість тягнути час і плутатись мала б сказати йому ось що:
— Мої манери вам не до вподоби, мосьє? Мені прикро, але я їх не зміню, і в такому разі найкраще, що ви можете зробити, — це відійти.
Ось так його й можна було б утримати, якби це знадобилося. Я мала б зрозуміти, що така розмова найдієвіша завжди, бо на вокзалі різкість і гордість одразу поставили його на місце.
Вдайте, що вам байдуже до людей, — і вони чіплятимуться за вас. Така людська природа. Нині я жалкую лише про одне: що не говорила з Антонеллі владно. Я говорила просто, без хвальковитості й без різкості — і ось що з того вийшло. Та й сама я переконувалась у цьому десять разів — на собі й на інших.
Так, я була неправа. Я припустилася помилки не через незнання, а тому що довіряла цій людині й думала, що будь-яка бравада зайва. Тепер бачу: хоч би якою великою була довіра — треба завжди лишатись на своєму пʼєдесталі й ставитись до чоловіків зверхньо. Так безпечніше.
— Вік живи — вік учись, — мовить російська приказка.
Мені лише сімнадцять років.
Не те щоб я думала, ніби кохання Антонеллі якось залежало від моєї поведінки, — ні, я цього не думаю, — але думаю, що для моєї гордості краще було б завжди бути напоготові й не вимовляти ані слова, яке унеможливило б почесний відступ і навіть вправну демонстрацію зневаги на той випадок, якби чоловік виявив схильність до зради.
Ось скільки розрахунків.
— У вас все розраховано, — казав мені Антонеллі.
(І як не розраховувати, коли маєш справу з усілякими негідниками.)
Замість того щоб відповісти на це «Зовсім ні, мосьє», треба було сказати, що мене дивує його зухвалість — критикувати мене й приходити до мене з такими дивними докорами. Але я сприймала все довірливо — я вірила, що він мене кохає.
Ага! Мало не забула сказати, що ходила до монастиря Доброго Пастиря — віднести портрет папи в гарній рамці, і мати-настоятелька відчинила мені своє ґратчасте вікно й тричі мене поцілувала. Потім я ще довго розмовляла з нею про такі серйозні й релігійні речі, що вийшла звідти приголомшена. Мене б ніхто не вважав здатною міркувати на такі теми. Насамкінець ця бідолашна заґратована жінка сказала мені, що я під заступництвом Діви Марії — бо була в білому.
Дай Боже.
— Загальна покинутість — це лихо більш гірше за смерть для молодих, — каже за обідом дідусь.
Я завмерла від цієї фрази, і поки Леоні готувала мою сукню, я сиділа, закинувши голову на спинку крісла, і дивилась у стелю з помпадурівськими орнаментами мого туалетного кабінету. Мені дуже не хотілось іти на цей вечір, але треба було, і до того ж це вберегло мене від нападу сліз. Тепер я дуже нещасна, хоча й занурена в якесь заціпеніння, що притупляє всі мої відчуття й дає відчути їх лише так, як бачать світло крізь товсту тканину. І от — моє волосся вже не кучерявиться, і я стала негарна.
Завтра о третій їду до Рима — і щоб відволіктись, і щоб зневажити Антонеллі, якщо трапиться нагода.
Мені це потрібно для власного спокою. Щодо поцілунку — я вже не оплакую його; він дав мені насолоду, а така невинна насолода справді не завдає шкоди. До того ж тим гірше для самих чоловіків — то вони не хочуть мати зовсім доброчесних жінок. Та все ж я була спокійніша, коли мені ні в чому не можна було докоряти. Мене мучить не сумління, а страх пліток — та й навіщо бути бездоганною, якщо все одно щось вигадають.
Треба ж отупіти так, щоб перечитувати «Двадцять років потому».
Амінь.

Примітки

А.Т.Е. (A.T.E.) — таємне товариство, засноване Марі та її близькими подругами 9 травня 1875 р. Статут і перелік членів зафіксовані в записі від 3 травня 1876 р. ↩
Mes mères («мої матері») — характерний зворот Марі, яка так називала і маму, і тітку — обидві материнські постаті в її житті. ↩
Рос. прислівʼя: «Вік живи — вік учись» (буквально: живи сто років і сто років учись). Марі цитує його по-французьки: Vis un siècle et étudie un siècle. ↩
Конґреґація Доброго Пастиря (фр. Bon Pasteur) — католицький орден, що опікувався «занепалими жінками» і дівчатами з важкою долею. ↩
«Більш гірше» (plus pire) — граматично неправильна подвійна порівняльна форма; можливо, відображає характерний французький Маріїного діда з російськомовним акцентом. ↩
Помпадурівський стиль — рококо-орнамент із квітами й пасторальними мотивами, названий на честь маркізи де Помпадур (1721–1764), фаворитки Людовіка XV. ↩
«Двадцять років потому» (Vingt ans après, 1845) — роман Александра Дюма-батька, продовження «Трьох мушкетерів». Марі читала Дюма впродовж усього травня як легке відволікання. ↩