Неділя, 13 лютого 1876

Вісконті приходив уранці сказати, що сьогоднішній вечір відкладено, і натомість він пропонує запрошення на бал у німецькому посольстві.
Ах! Якби ви знали, як усе це мені остогидло! Я не хочу нікуди йти, я волію сидіти спокійно, аніж випрошувати ласки!
А до того ж — чи є на світі щось безглуздіше за цей мамин візит до дружини посла! Без рекомендації, без жодного представлення! Дружина посла, як чемна жінка, лишила візитну картку — на тому й скінчилося. Цілком природно, що вона не запрошує. Якби їй довелося отак приймати всіх росіян, що проїжджають через Рим...
О другій годині, поки в нас сидить Боткін, Вісконті приходить знову, цього разу без жодної мети.
Я така пригнічена, що хоч помирай! Сорока й Ґалула вже тут і бачать, як ми вирушаємо на віллу Боргезе, де вони нас наздоганяють, потім на Пінчо і нарешті на Корсо. А ввечері вони знову тут. Ото дивні особи.
Здається, сьогодні ввечері їх було троє, ми реготали як навіжені, бо раніше я завжди казала, що Сорока приходить заради мене, Ґалула заради Діни, а Лолі лишається вдовольнятися їхньою парасолькою.
— Боже! Це ж моя парасолька! — вигукнула Лола, побачивши цього третього.
Та я гадаю, що це люди пристойні, бо вони обмінювалися поклонами з принцом Умберто, принцеса Марґеріта була у своєму екіпажі з багатьма іншими вельми поважними особами.
викресленоЗнаєте, тут не заведено вітатися з особами королівської крові, не будучи з ними хоч трохи знайомим.
Мені присилають ніццькі газети. Видається, що Одіффре призначив двісті франків нагороди «лише за маски» й назвав цю нагороду — приз «Соловей, що летить». Валіцький пише, що Даніс і дʼАспремон інакше його й не називають. Я попросила пояснень. Хотіла б знати, чи це через ту карикатуру.
Ні, мені все це байдуже! У кожного є свій дім, у кожного...
Боже! Чи ж можливо, що я стільки чекала, стільки молилася, стільки плакала, стільки кричала — і все марно!
За що мене так покарано! І що ж я вчинила такого жахливого? І хіба мої молитви нічого не варті? Хіба Бог мене не чує? Чи є взагалі Бог? Прости, прости, прости! Та мені просто здається неймовірним, щоб Бог християн міг дозволити, аби одне з його створінь було в такому розпачі!
Боже, що ж мені робити! Їхати до Росії — так, а в Росії знову буде те саме, ні, бо причина всіх нещасть — процес. Поїдемо й відкрито боронитимемося від цих ницих наклепників, треба було зробити це давно, але життя ще було стерпне, і ми зволікали через дрібʼязковість душі, через боягузтво, через дурість! Ми не передбачали, що це може накликати на нас якесь прокляття! Та тепер інша річ, це існування стало нестерпним для всіх, ми поїдемо до Росії, я поїду, інакше від мене нічого не залишиться. Треба мати мої сімнадцять років і моє здоровʼя, щоб скидатися на гарненьку жінку, терплячи водночас жахливі тортури й плачучи по всіх кутках!
Я плачу, я скаржуся, я кричу, що я проклята! Та ні! Не в тому річ. Усе через процес, бо доки в Ніццу не надходили з російських газет наклепницькі статті, доки з Росії не слали консулові ганебних паперів, усе було гаразд, усі шукали нашого товариства, але для нього це було вже занадто, і консул перший відсторонився. Його вороги вже казали, що він отримує гроші, аби приховувати наші скандальні справи, що йому платять за заступництво. Він мало не втратив посаду, відсторонився, проте лишився ввічливим і ніколи не сказав про нас лихого слова. А після консула — й усі інші, а тут наспіла пані Тютчева, рада такому приводу, й підтвердила всі ті чудові речі, що про нас казали.
А ще Жоржеві скандали. Ось, ось, ось — тепер я бачу ясно. Це навіть якась полегкість — бачити, звідки йде нещастя. Присягаюся, мені від цього аж легше.
Ох! Але ж яка ганьба!
А я, дурепа, нічого не бачила й просила, щоб ми намагалися бувати в товаристві. Та ще й у Римі! Боже! Дякую, що Ти розплющив мені очі. Воістину! Яке це щастя — розуміти, бачити! Я знаю, що мені робити. Дякую, дякую, Боже мій, невдячна, безглузда! Тепер я бачу, що Ти змилувався наді мною! О, присягаюся, цією божественною іскрою Ти вчинив мені незмірне добро! Так, є Бог, і Бог добрий і милостивий!
Мені лишається тільки прожити спокійно ці кілька місяців, скоритися й намагатися не бачити, що роблять інші. Запевняю вас, це важко у сімнадцять років і з моїм характером. Та я себе змушу, тим більша буде моя заслуга.
Перед якимось балом чи святом я знову ослабну, забуду правду, знову нарікатиму, але тоді мені досить буде перечитати оце. А зараз я плачу від утіхи й вдячності. Я вмить уся змінилася.
Треба буде поквапитися, виїхати відразу після Великодня, недовго пробути в Ніцці й вирушити до Росії. Ось моя пряма дорога. Якщо я нею не піду — значить, я недостойна нічого.
Тепер, коли я розмірковую, я бачу, яке я ще дитя. Молюся Богові й хочу, щоб він зробив мені все це відразу, мовби помахом чарівної палички. Він міг би це зробити, але для святої, а не для звичайної жінки.
Він багато для мене зробив, він мене втішив, заспокоїв, він повернув мені життя. Шкода тільки, що ми дозволяємо діяти Вісконті — треба було від усього відмовитися. Так ми й чинитимемо відтепер.
Аби лиш час минав швидше! Нині тринадцяте лютого, Великдень настане десь шістнадцятого квітня, вісімнадцятого чи девʼятнадцятого ми виїдемо.
Досить страждань, досить смикань, досить повільних і безнастанних мук! Скінчити все за одним разом; скінчиться зле — я від цього не помру, бо досі ж не померла; скінчиться добре — щастю моєму не буде меж!
Усе вже давно скінчилося б, якби ми поїхали до Росії. Що довше зволікаємо, то більше воно заплутується, то важче буде розплутати!
Віжʼє ще не співала в Клубі, вона співатиме лише завтра, чотирнадцятого лютого.
Читаючи «La Vie Mondaine», я знайшла серед імен у списку приїжджих такого собі пана Бефа, у Ґранд-Готелі, і мені сяйнула думка написати листа Дивовижному й надіслати його цьому панові з проханням передати панові дʼОдіффре. Та цього разу я пишу йому дуже чемно, ось почитайте:
Шановний пане,
Дозволю собі привітати вас із підприємством, яке ви щойно започаткували. Воно вигідне з усіх боків. Адже закладу парового чищення чобіт справді бракувало такому значному місту, як Ніцца. А ви, добродію, з вашим природним і промисловим хистом, станете гідним його засновником і керманичем.
Прийміть, шановний пане, запевнення в моїй найглибшій повазі.
Анрі Фішю.
Пишу ще два:
1) Одіффре, знову.
Переписаний листLettre anonyme de Marie à Emile dʼAudiffret, signée « les cireurs de bottes de Nice », 13 février 1876
Ваша вельможносте!
Примітка упорядників
[Низ сторінки вилучено]
викресленоВаша вельможносте, подумайте про тих, кого ви зробите нещасними! Згадайте банкрутство пана Крома!
викресленоЧистильники чобіт міста Ніцци]
Юрба доведених до розпачу людей у скруті простягає до вас руки!
Усі наші коробки з ваксою слугуватимуть нам віднині лиш на те, щоб вимазати тіло на знак жалоби! Подумайте, скільки чистильників ви прирікаєте на голодну смерть!
Згадайте, що коли ви були набагато молодші й безмірно менш зіпсуті, ви щонеділі давали нашим скромним щіткам начищати ваші чоботи, перш ніж рушити до міського саду!
Згадайте про банкрутство пана Крома!
Чистильники чобіт міста Ніцци.
а 2) Саетоне:
Шановний пане!
Усі чистильники міста Ніцци навколішки благають вас відмовити вашого друга, пана Е. дʼОдіффре, від його затії.
Нам несила витримати його конкуренцію! Ми помремо з голоду, якщо він здійснить намір улаштувати заклад парового чищення чобіт у своїй великій їдальні, такій прегарній!
Згляньтеся, добродію, заступіться за нас, перейміться нами — і ми зобовʼяжемося задарма чистити ваші найтонші вечірні черевички, в яких ви ступаєте легко, мов вісник богів.
Добродію, на милість, спробуйте умилостивити вашого друга, це буде важко, боїмося ми, бо ходить чутка, що в нього вже немає душі.
Чистильники тощо.

Примітки

В оригіналі французько-італійською: Rossignol che vola — назва ніццької пісні, з якої й прізвисько; прихований натяк на Марі, «соловʼя», що відлетів до Рима. ↩
В оригіналі англійською: «home». ↩
La Vie Mondaine (фр.) — «Світське життя», газета, що друкувала списки прибулих знатних відвідувачів. ↩