Середа, 17 листопада 1875

Багато чого змінилося від понеділка.
По-перше, я зовсім не хочу помирати, ні де, ні як; а по-друге, мені соромно за саму себе.
Я хотіла поглузувати з того чоловіка, а вийшло, що він поглузував з мене; ця образа разом із гнівом на себе за понеділкову слабкість змушує мене його ненавидіти. Ніхто ніколи так мене не гнівив, як він, ніхто ніколи не змушував мене стільки наговорити, ніколи ні через кого я стільки разів не міняла гумору.
Словом, ніколи я так не хвилювалася. А він поглузував з мене. Тому я присягаюся перед Богом, що помщуся. Хоч би яким чином: якщо випаде нагода спалити Башту, я її спалю.
Треба прощати. Ах! ще б пак! прощати! Тільки не цьому нікчемі. Я одна знаю, скільки крові він мені попсував за цей рік, і, зважаючи на все, що він змусив мене витерпіти, я бачу, що, навіть помстившись, не вчиню йому й половини того, що він учинив мені.
Скільки разів я принижувалася, перед собою та перед іншими! Ні, слабка жінко, не дозволяй кривдити себе задурно, не забувай, а надто не забувай!
Я забуду, я скажу: воно того не варте.
Ні, жалюгідна дівчино, воно того варте!
— Ну от, присягаюся тут, присягаюся перед Богом, що так чи інакше помщуся, що скористаюся першою нагодою і, як не буде нічого кращого, найму людей, щоб його відлупцювали.
Якщо я ослабну, мені досить буде перечитати цей щоденник, де я помʼякшила все, де я притлумила удари, яких зазнавала.
на полях
[Примітка 1881 р.: Нічого я не помʼякшила, і все це мені тепер цілком байдуже.]
О шостій годині ми прибуваємо й, не знайшовши нічого в «Гранд-готелі», беремо номер у готелі «Splendide» — готелі того чоловіка.
— І чи варто, — каже мені тітка, — брати за героя якусь ніццьку погань, як цей Одіффре, та списувати про нього купу всякого!
Тітка таки нічого не тямить, і це дуже добре, бо я заслуговувала б на шибеницю, якби дала помітити, наскільки я принижена.
Ось, вона щойно нагадала мені те, що сказав цей клятий чоловік про Робенсон: «це історія давня й свята». Ви ніколи не уявите, яке враження справляють на мене ці слова!
Якби я була в себе вдома, я лягла б долі, але тітка тут.
Учора Сапоженікови були в Опері, це був їхній лист, і від самої думки, що Одіффре міг зайти до їхньої ложі, я лютую й готова заплакати.
Стривай, клятий чоловіче, стривай, негідна й продажна істото! Бог не схоче, щоб я вічно страждала без помсти!
Мабуть, я таки добряче його кохаю, я кажу це тому, що від самої думки, що він любʼязний із якоюсь жінкою або просто говорить із жінкою, мені хочеться його задушити!
А коли я думаю, що він кохає чи покохає... О! ні, про це я не думаю, бо якби я про це думала, мені довелося б розтрощити все в кімнаті або кинутися додолу — і плакати, і ридати.
А все ж, якби він мене кохав, я не погодилася б стати його дружиною.
Ніхто в домі не вважав його за відповідну партію, на нього зважали лише тому, що я ним цікавилася, про нього говорили, бо бачили, що мені це приємно, і, звісно, якби я сказала, що хочу за нього вийти, мене мали б за божевільну й зчинили б галас, бо для мене мріють про трон.
Тож я й не хочу за нього виходити! Я кажу тільки, що ревную до нестями. Саме тому я їду до Рима: коли цей чоловік у мене перед очима, я не зможу працювати, тільки й робитиму, що куритиму, плакатиму й мучитимуся.
Відколи я його знаю, мої студії дуже потерпають, а відколи він на мене плює, я не змогла ні прочитати жодної книжки, ні півгодини пограти на фортепіано. Я блукаю від [Початок сторінки відсутній]
[Я щ]ойно перечитала понеділок — я гваорю лише про свою сукню!
[Наві]що ж я веду Щоденник, якщо не кажу того, що думаю. Але в понеділок я навіть писати не могла, така була нещасна.
Моє серце стискається, а гордість повстає, коли я думаю, що мушу сказати: я його кохаю. Хай мене бʼють, хай плюють мені в обличчя — я цього заслужила! Та зрештою не журімося: я закохана й закохаюся ще сто разів.

Примітки

У рукописі Марі описка: «piarle» замість «parle» («говорю»). Тут її передано рівнозначною українською опискою «гваорю» (замість «говорю»). ↩