Четвер, 28 жовтня 1875

Музика грала від пів на третю, а це означає, що сезон почався. Та оскільки мало хто знав про цю зміну, вигляд Набережної був вельми жалюгідний — а надто тому, що Лашо¹ виступає у справі того малого [нерозбірливо], який убив Бремона. Усі в суді присяжних.

Проходячи повз, ми завернули до Антонова; цей добряга показав нам свою віллу. З ним я така сама, як із жінками з вулиці де Франс і моїми добрими приятельками-перекупками.

Щойно ми сідаємо до столу, прибувають мої Грації, і ввечері ми йдемо до театру.

Я ховаюся за Діною — так я вільна дивитися на кого хочу — і користуюся цією свободою, щоб дивитися на дʼОдіффре, який входить до своєї ложі з таким лихим обличчям, що всі наші це зауважують. Я задоволена; коли я його не бачу, мені нудно, а схована, я можу дивитися на нього вільно. І дивна річ: коли він сміявся, я сміялась, а коли він ставав серйозним, я ставала серйозною й замисленою. Я його дуже люблю.

У другому антракті я показуюся всьому театрові, що повний по вінця, а тоді знов відступаю в тінь.

Я показалася, бо боялась, що він прийде, коли думатиме, що мене немає. Я вберегла себе від прикрості — а може, позбавила себе втіхи.

Фіулулу приходить розповісти нам, що сталося в суді присяжних; за ним заходять Дивовижний і Пепіно, який сприйняв усе всерйоз і прибуває під враженням того вечора. Він дивиться на мене, сідає позаду й заговорює до мене; але цього вечора я з усіма однакова, а Дивовижний до мене приязніший. Те, що мушу робити, аби його виправити, мене дуже втомлює, та це єдиний спосіб. Мені хотілося б весь час із ним розмовляти, але якщо я це робитиму, він поводитиметься зі мною, мов із собакою.

Ота Проджерс зі своїм коханцем Руассаром, у бенуарі навпроти, заходжується позіхати й кривитися, побачивши цих людей у нас.

Чому жінки позіхають, коли ревнують і заздрять? Моя мати помічала це сто разів, і я теж — стільки ж разів, скільки встигла за своє коротеньке життя.

Знову прошу повернути мій портрет.

— У вас його вже немає, добродію. І кому ж ви його віддали!

— Ні, послухайте, він дуже гарний, мені дуже до вподоби чорне тло.

— Той, що я вам дам, теж на чорному тлі.

— А, тоді…

— Палкий володарю замку! Якби ви хотіли зробити мені приємність, чи зробите її? Будьте милим, дуже милим, поверніть мені мій портрет, — кажу я й справді мило.

— А потім ви не дасте мені іншого, — каже він, уже вагаючись.

— Ах! коли я забрала той інший, щоб зішкребти напис, я дала вам слово, що поверну його, — і хіба не повернула?

— Так.

— То й що?

Сподіваюся, що він поверне, і боюся, що мені забракне характеру обманути його й не дати йому іншого.

Ця істота каже Джирофле щось зухвале, як того вечора мені.

— Панно, ви спали на носі — гляньте, він схилився на лівий бік.

І правда, в Ольги є ця вада, яка, утім, не заважає їй бути гарненькою. З нею ця зухвалість звучить зовсім інакше: вони кажуть одне одному всяку всячину, і ніхто навіть не звернув уваги на те, що він сказав.

Кумедно, як двоє сіреньких, дві мавпочки — Даніс і граф Лоренті — витріщаються вдвох в один бінокль зі своєї маленької чорної ложі.

Усі ці люди — себто ті, що приходять до ложі, — завтра прийдуть до нас…

Як раніше!

Тітка не проминає нагоди отруїти мені вечір кількома стрілами, що ними поціляє в мене, поки я роздягаюся.

Та дарма!