Четвер, 8 липня 1875

Трифон за наказом пана мого дідуся вбив Мопса. Цього нещасного пса віддали Амбруазові, щоб той його доглядав, а він тримав його на прив'язі; і бідолашна тварина обірвала мотузку, прибігла сюди до мене — і її вбили без жодного милосердя. Скажіть, добрі люди, хіба ж не обурене ваше серце, хіба ж ви не сповнені гніву!
Такий вчинок не потребує коментарів.
А я ж була така прихильна до цього жахливого старого.
Це такий негідний, жорстокий, лютий і підлий вчинок, що я не можу висловити всього, що про нього думаю. Я його переповідаю — і нехай судять самі.
Приходять Ніна й Смирнов, і я розповідаю їм про це звірство. Вони вражені й засмучені.
На музиці наші панове підходять побалакати й питають, як я почуваюся.
Погано, дуже погано, — і я розповідаю про своє горе. Джирофла трохи мене розсмішив, але я отупіла й люта, бо помститися ніяк. Він пропонує відлупцювати Трифона, зголошується сам прийти на місце мого пса — за умови, що я доглядатиму й голубитиму його, як того, — і обіцяє завтра прислати кошеня. Та все це мене не втішає: помститись я не можу.
Я в frightful spirits.
Я заявила цьому нікчемному старому, назвавши його так, як він заслуговує, що більше не приходитиму до павільйону, що більше з ним не розмовлятиму, що знати його не хочу.
Хочу обідати в London House. Кажу про це, але Джирофла вже домовився з Саетоне й Данісом. Ніби це могло завадити йому пообідати з нами. Нікчема він, усі проти мене. Жахливий день.
Коли я покликала Трифона, щоб насварити його, він зухвало відповів мені, що я нічого не вдію проти нього.
І правда, він-бо належить панові моєму дідусеві. О! але ж я розцілувала б у обидві щоки того, хто б мені відмолотив цього мерзотника!
Доки є можливість помсти, нема гніву, який не тішив би. Та бути в моєму становищі — це вершина шаленства!
Є від чого захворіти на жовтяницю. Я не кричала, не червоніла, але розлютилася до блідоти. Це жахливо, це зухвальство без імені, убивча образа! Боже мій!
Я обідаю, не зронивши ані слова, під помаранчами й пальмами London House, і вертаюся пригнічена й нещасна. Ventre Saint-Gris!
За дві хвилини по тому, як я довідалася про цей негідний убивчий вчинок — бо це вбивство, убивство бідолашної беззахисної істоти, яка любила мене і яку вбили, коли вона бігла до мене, — за дві хвилини по тому, як я довідалася про цю жорстоку звірячу справу, я пишу мамі:
— Тут коять жахливі речі. Ваш батько звелів убити Мопса.
Я, на жаль, надто добра, щоб убити Ренара, але якщо мене розлютять — я це зроблю. Я в нестямі і клянуся вам, що не жартую.
І ось я надсилаю це так, як є, без підпису.
Я пригнічена й варта жалю, і, розповідаючи про це звірство Джирофлі, я мало не заплакала.
А проте є місце й для іншої думки.
Учора, дивлячись на портрет принцеси Марґеріт, він сказав:
— А вона дуже мила, ця принцеса.
— Так, — кажу я, — вона вродливіша за свій портрет.
— Однаково, вона дуже гарненька, у неї така постава, що…
Це було сказано з переконанням. І справді, я визнаю за нею цей злегка похилений вигляд, шляхетний і чарівний.
Я заздрю її красі.
Королева й красуня!
Я розумію відданість чоловіків таким королевам, як вона. У неї не бракує прихильників. Не те щоб я хотіла сказати щось лихе. Ні, але повага до краси, поєднана з тією побожною й гідною пошаною, що її кожен порядний чоловік повинен мати — і має — до королівської влади, породжує певний сентимент-алізм. Я й сама маю цю пошану і дивлюся на королів як на осіб священних, обраних Богом.
Скажіть, хіба ж нас не зворушує, не надихає, не підносить це прекрасне почуття?
А що надихає республіка? Лютість, зарозумілість; республіку породжує себелюбство й зажерливість черні.
Монархію ж — почуття піднесені, шляхетні, великі, що осявають і пом'якшують душу, в яку проникають.
Щодо мене, то мене огортає святобливий трепет. Хіба королі не намісники Бога на землі? Я схиляюся перед ними. Є серед них добрі й погані, та найгірші з них кращі за найкращу з республік.
Республіка — це приниження й падіння всього витонченого й піднесеного.
Ніщо в цьому світі не пропадає. Відколи я зовсім не зважаю на Ґалулу, я більше зважаю на Саетоне. Коли перестаєш любити одного, цю прихильність одразу ж, сам того не відаючи, переносиш на інший предмет.
А коли не любиш нікого, то помиляєшся: любиш завжди. Як не чоловіка, то пса чи якусь річ — із тією самою силою, лише в іншій подобі.
Коли любиш лише одну-єдину особу, любиш набагато дужче, ніж коли любиш кількох. Це зрозуміло, бо тоді частка прихильності, віддана чоловікові, поділена. Коли по-справжньому любиш чоловіка, то не любиш більше нікого й нічого. Якщо ж любиш, хоч би й трішечки, іншу особу, то надщерблюєш велику любов. І я знаю, що якби я любила, то любила б одного-єдиного. Увесь світ зник би.
Якби я любила, то хотіла б, щоб мене любили так, як любила б я. Я не стерпіла б нічого — навіть слова, сказаного іншому.
Такої любові не знайти. Тож я ніколи не любитиму. Бо ніхто не любитиме мене так, як умію любити я.
H[is] G[race] t[he] D[uke] o[f] Hamilton

Примітки

frightful spirits (англ.) — «жахливий настрій»; Марі за звичкою переходить на англійську, описуючи свій душевний стан.
London House — модний ресторан-готель у Ніцці; назву збережено в оригіналі.
У Марі тут розмовно-грубе bétonnerait (відлупцював би, відмолотив би) — навмисне різке слово, що передає її лють.
Ventre Saint-Gris! — улюблена лайка-приповідка короля Генріха IV (евфемізм замість «Ventre de Dieu», «черево Боже»); архаїчно-літературний вигук. Збережено у французькому оригіналі.
Марі поділяє слово senti-mentalisme через дефіс, наголошуючи на його складниках; у перекладі збережено цей поділ.
H[is] G[race] t[he] D[uke] o[f] Hamilton (англ.) — «Його Світлість герцог Гамільтон»; нав'язливий англійський шифр Марі для герцога, предмета її палкого захоплення.