Жирний вівторок, 9 лютого 1875

О другій годині Марі, Ольга, я, Поль і Цима — двоє останніх у масках — виїжджаємо. Цього разу, попри шум, строкату юрбу і веселощі навколо, мені забракло часу стати похмурою й холодною — треба було битись, та ще й шалено. Всі ми збожеволіли і билися так, що кілька людей благали пощади. Поль творив чортзна-що — він і Цима, не вдовольнившись бомбардуванням з екіпажа, зіскакували, бігли за іншими, нападали на пішоходів, верзли безліч дурниць, а потім поверталися, розігнавшись, — нирцем в екіпаж, так що ноги опинялись угорі — з дивовижною спритністю.
У дротяних масках нас було цілком легко впізнати, але ми, наче забувши про це, поводилися так, ніби наші обличчя ховали найнадійніші маски.
Так ми проїхали перше коло: билися, гукали на всіх, кликали людей на імʼя, говорили грубощі або любʼязності, і сміялись — о так, сміялись! Я вгамовувалась тільки для того, щоб говорити, але щойно фраза закінчувалась — починала знову, як скажена, а інші підхоплювали.
А легенів треба було мати!
Але на набережній Сен-Жан-Батіст — о жах! — конфеті скінчились! Ми мало не знепритомніли; я виводжу екіпаж із ряду, і ми їдемо шукати, але ніде нема. Треба було бачити наші розпачливі обличчя; роздратована, я наказую вертатись на бульвар; повертаємось з порожніми руками — і там сотня продавців цукерок обступає нас, і лихові зараджено.
викресленоАле публіки на трибунах уже не було. Треба було
Оскільки трибуни поступово порожніли, ми взялися за юрбу, за нещасних солдатів; одні сердились, але відразу інші глузували з них; Поль говорив їм несусвітні нісенітниці — і ми сміялись.
Нещасний 111-й полк побував під вогнем — осмілюся сказати, страшнішим, ніж прусський.
Повертаючись і вступаючи на гідніший ґрунт — набережну, ми не переставали перемовлятися з перехожими; Шестакова проходить повз — «О яка бридка баба!» — кричить Поль, і ми підхоплюємо; вона обертається з усмішкою — дурепа сприймає це як карнавальну любʼязність.
Я повертаюся зовсім очманіла, з дзвоном у вухах. О восьмій ми знову їдемо подивитись на ілюмінацію і спалення Карнавалу на площі Префектури. Треба було злізти з екіпажа; ми проходимо пішки крізь цю замасковану й костюмовану юрбу, біжимо до великої трибуни, але вхід ззаду — треба обійти; знову біжимо, перетинаємо вулицю з телеграфом, входимо у вулицю Префектури, проходимо під склепінням будинку і нарешті піднімаємось на трибуну — задихані й радісні.
Під час ауто-да-фе я знову впадаю в заціпеніння, про яке вже писала; інші встають, а я машинально йду за ними; ми надягаємо напівмаски і знаходимо екіпаж на вулиці Шарль-Альбер, і вже замасковані й в екіпажі — знову сміємось і базікаємо, перекидаючись із юрбою тими самими дурницями, що й удень.
Я бачила тільки ніццький карнавал, тому, може, він і здається мені таким гарним; але ні — видовище увечері з трибуни було справді гарне: цей амфітеатр, повний людей зі свічками в руках, мокколетті, внизу — натовп, що танцює, кричить, співає; посередині — батько Карнавал, що горить на своєму троні під звуки музики Оффенбаха і вибухи феєрверку, — і все освітлено електричною зіркою.
Ми йдемо до Французького театру — тітка там; «Жирофле-Жирофла», другий акт закінчувався, коли ми ввійшли. Звідти — до пані Сапоженікової і, нарешті, додому.
Шкодую лише про те, що все скінчилось. Поки я була в театрі, мені хотілося говорити до партеру, до лож, і щомиті в мене на язиці крутилося: «О труба!» або: «Ти бридкий!», або: «Тримай, ось тобі, гидкий горобцю!» і т. д., і т. д., і т. д.
Все це — простацьке, вуличне, хуліганське, але весело; і цей дух не відпускатиме мене кілька днів, бо я безперестанку ніби чую вульгарні дотепи, які відпускали маски і ми самі під масками.
Вдень, як і ввечері, ми були самі, без жодної пересиченої і поважної людини, що заважала б нам робити або говорити все, що спадало на думку. Може, це й нерозважливо — але так весело; а я так рідко буваю весела.
Спускаючись із трибуни, я побачила освітлені вікна Префектури — екіпажі підвозили жінок із відкритими плечима й чоловіків у фраках, — і серце моє стиснулось.

Примітки

Ауто-да-фе — від португальського: букв. «акт віри»; первісно — страта через спалення часів Інквізиції; тут — спалення опудала Карнавалу. ↩
В оригіналі італійською: «le macoletti» (власне moccoletti) — маленькі свічки, які несуть учасники карнавалу; традиція тушити чужу свічку. ↩
«Жирофле-Жирофла» — комічна опера Шарля Лекока (1874) про двох сестер-близнюків; дуже популярна. ↩