Четвер, 23 липня 1874

Будильник дзвонить, коли я вже прокинулась — о пів на восьму. Усі не в гуморі. Були труднощі через коней. Маркіза теж не в дусі. Вона говорить про Гамбара з гіркотою й каже, що в місті говорять — але «ці молоді дівчата ні в чому не мають потреби». Стара відьма!
Мій кінь кепський — не вміє бігти риссю, і ми їдемо жалюгідно. Я боялась, що Папа нудьгуватиме з нами. Він говорив про барона: він комільфо, вишуканий — але треба вибачати йому його манери: він робить усе з невинності, без прихованих намірів, казав він. Я відповіла на це, що це правда, і що якби на нього дивились інакше, ніж як на розпещену дитину, — з ним і поводились би інакше.
Кінь мене катує — я рада, що ми доїхали. Шкодую тих, що їхали в бричці: нікого путнього — майже жодного пана, самі жінки-пилюка. Приїжджаємо до корчми — з усім якісь труднощі; в компанії зовсім немає злагоди, а головне — немає ватажка. Вдягаємо костюми для огляду гроту — у кожного свічка в руці. Вхід справив сильне враження: люди в широкому білому вбранні, з капюшонами, зі свічками — один за одним. Незабаром денне світло зникає, і ми просуваємось по нерівних, слизьких жердинах; над головою — величезні чорні й грізні скелі. Відлуння дуже різке — кожен починає горланити, і від того здіймається рев незвичайної сили.
Примітка упорядників
[Верх сторінки відірваний і вилучений]
Провідник веде нас. Щомиті здається, що ми вже дійшли до кінця — що виходу більше нема. Але провідник вказував на отвір, крізь який ми проходили, і знову опинялись у величезній вологій, величній і жахній печері.
Але, підійшовши до драбини, усе товариство зупинилось. Справді — ця драбина, що стояла майже прямовисно й спускалася в маленький вузький отвір, не вабила. Я наполягала, що треба йти — після багатьох суперечок оголосила, що піду сама, якщо ніхто не піде. Всі ці люди, здіймаючи руки до неба й розмахуючи ними, почали кричати, що це неможливо: що мама мені цього не дозволить, що це жахливо, що це смерть, що ніхто не піде. Потім, побачивши, як я спокійно починаю спускатись назустріч смерті й жаху, вони почали благати, горланити, ревіти й стогнати, обурюватись і впадати в розпач, бачачи, як я зупинилася на середині спуску, спокійно спираюся на грізну драбину й сміюся з їхніх страхів. Я сміялась, бо вони нагадували хор друїдів із «Норми» — коли ті вимагають спалення. Папарі тощо в цьому вбранні — очі вилазять з орбіт, рот роззявлений, ніс гачкуватіший за будь-коли — здавався велетенським; всі інші виглядали обуреними — такого він був зросту. Я змилосердилась — а головне, не хотіла зчиняти шуму; я вилізла нагору й повернулася з друїдами, присягнувши подумки ніколи більше не ходити з бегемотами: краще з родиною, ніж у такій компанії. Сьогодні кожен платить за себе. Подали обід із трьох страв.
Бракує запалу — всі виглядають так, наче прийшли з обовʼязку. Маркіза показує себе сварливою і каже майже неприємні речі всім і кожному. Після цього доброго обіду йдемо нудьгувати годину з половиною на березі річки. Я взяла своє вбрання — треба повертатись із Гамбаром пішки. Я в плісированій спідниці зі світлої вовни й чоловічому пальто з суворого полотна, підперезаному полотняним поясом, капелюх Масса. Я рожева — бо рано встала. Позірна розмова скута й відчужена. Поль і Валіцький рибалять удалині. Іду до них у супроводі графа Гіріні, що кожного разу розмовляє зі мною по-італійськи. Польський граф скрізь ходить за Діною і бере її за повірницю своїх загадок. Вони підходять до нас. Діна приймає метеликові пози й неабияк мочить панталони, граційно переходячи струмок. Я ставилась би до графа краще, якби він прийшов прохачем — але він хоче бути цікавим, загадковим; кидає слова, яких я не чую або вдаю, що не чую. Знаю: немає нічого болючішого, ніж загублене слово. Мама і всі кажуть, що люблять мене. Я не можу в це вірити — здається мені, що я не досить гарна, щоб мене любили. Я заперечую, бо якщо граф зміниться...
Примітка упорядників
[Правий ріг сторінки відірваний: ...думки, я буду прини... Дощ, дощ гарний... готуюсь повертатись. На... Я сідала в екіпаж, приходить Гамбар, і я, сповнена радості, лишаюсь із ним. Увечері мені розповіли, що... Поляк був несамовитий і не приховував цього всю дорогу.]
На жаль, Гамбар тягне за собою почет — Кірша, Ґодефруа, Малезьє і співака Буї. Вони не приходили — я сподівалась, що вони більше не прийдуть, злякавшись дощу. Але вони прийшли — саме тоді, коли ми збирались іти.
Кірш та інший чоловік не йдуть у грот. Я розповіла Гамбарові про ту сцену відчаю. «Цього разу ми дійдемо до кінця — там дуже цікаво; у вашому товаристві ми підемо далі», — каже він.
Я йду за ним, а трохи далі — Боді, Малезьє, Ґодефруа. Поль Малезьє злякався й повернувся ще від самого входу.
Спускаємось по грізній драбині — лише тут і починаються [Лівий ріг сторінки відірваний: ...найкращі... ? Це ...и локомотивів], бо вони беруть брудну воду й видають її димом — дива, неможливі переходи, де лізеш навкарачки, стиснений з обох боків. Спуски, де з одного боку — камʼяна стіна, з іншого — річка, вузькі, стрімкі, чорні й слизькі. Але я також бачу печери неосяжної висоти, де сталактити утворюють дивні постаті: то Богородицю з Немовлям, старця з довгою бородою; то розкаяну Магдалину, цілий церковний орган, то пальму, безкрайнє поле квітів, дивовижне листя, повішену білизну, ліжкові завіси. Листя і завіси прозорі — і я зупинялась, щоб побачити, як світло провідника освітлює ці дива. Сходи, скелі, що, здається, торкаються стель, усипаних вістрями, — наче замерзла вода взимку на краях дахів, блискуча, як діаманти.
То ми були на вершині гори — то на дні прірви, на яку я дивилась з висоти тієї гори.
Люди позаду нас видавали нескінченні «Ох!» і «Ах!».
Так я йду до самого кінця — захоплюючись, дивуючись і ковзаючи.
Якусь мить я відчула, що ковзаю, що зараз упаду — затриматись ні за що; кричати — безглуздо. Тоді, з найбільшою у світі холоднокровністю, я просто сіла — і цим запобігла падінню у воду. Іншого разу моя парасолька ледве не покотилась у річку.
Грот закінчується озером — нешироким, але глибоким: туди кидали каміння. І чи справді він закінчується? Взявши човна, можна було б продовжити — але його в нас не було. Повертаємо назад — і навіть не помічаємо цього. Я дуже здивувалась, опинившись знову над знаменитою драбиною, не підіймаючись по ній. Виявляється, ми спустились, а потім піднялись іншим шляхом, не помітивши цього.
На жаль, не можу добре описати цей грот — мені так хотілося б згодом знайти точний опис того, що я бачила. Знаю, що дуже захоплювалась — але впевнена, що й поблизу є гроти куди дивовижніші, не кажучи вже про інші країни, де є дива, поруч з якими цей грот видавався б нічим.
Та зрештою, навʼязувати цим величним творінням наше схвалення — означає принижувати їх.
Іду з Гамбаром і Боді попри невеликий дощ. Я мокра й заболочена. Піднявшись і спустившись із гори, яку я раніше лише споглядала — лише споглядала, — ми повернулися до екіпажів. Гамбар править; попереду — Боді; позаду — співак.
Повернення було чудесне. В якомусь селі Гамбар витяг із ліжка білу ковдру, а з підлоги — килим. Килим дали іншим — ковдрою вкутали мене й Гамбара і скріпили шпильками. Моя маленька парасолька-на-всякий-випадок не захищала капелюх, що під дощем починав набирати всіляких форм.
Я сміялась і захоплювалась відвагою старого Гамбара. Він теж сміявся і порівнював нас із «Полем і Вірджинією».
Повертаюся в жахливому стані — мокра і заболочена. Ледве встигла роздягнутись у салоні — стукають: це Грек. Я тікаю — але повертаюсь у мамовій сукні. Але замість того, щоб лягти відпочити, — міняю білизну, надягаю черевики з атласними застібками, сіру сукню, чорний капелюх — і йду до Редути з мамою і Діною.
Я розповідала — і інші розповідали про чудеса, що я творила, — і я дивилась на себе з подивом. Я танцювала.
Барон не підходить, не запрошує на танець — я ображена, як образилася б і на будь-кого іншого.
Справді — у мами, Діни та мене нема нічого. Мама — розумна й досвідчена жінка, ще дуже гарна — але в світській розмові вона нуль. Не розуміє нічого з того, що їй кажуть чоловіки, часто не чує. Діна дурна, [Зверху: зовсім не дурна] — і я — занадто молода. Справді, ось три людини, що нічого не думають.
Я чудово знаю теорію — краще за будь-кого; особливо вмію розповісти, якою треба бути і що треба робити. Але не знаю, чи зуміла б я застосовувати свої чудові принципи на практиці.
Мама лишається з Греком — бідний Грек, він говорить даремно: моя мати — скеля, вона нічого не розуміє.
Я лишаюсь на балконі — Діна приходить до мене. Вона починає з того, що говорить:
— Як я рада, що думають, ніби я закохана в Жерікке...
— Стривайте, моя люба — ви хочете відвернути підозри, самі поширюючи чутку, що ніби ви закохані в цього пана. Я знаю це, знаю все — зі мною такі дурниці не пройдуть. Чи знаєте?
Проте я говорила про Жерікке з нею — бо їй це приємно. Цей хлопець їй подобається — вона мрійлива, ховає обличчя в долоні, приймає похилені пози. Усі симптоми кохання в неї є. Думаю, це вперше.
За останній тиждень Жерікке дуже змінився — після відʼїзду Базілевич або догани від мами він уникає нас. Валіцький каже, що він став як навіжений: бігає, опускає очі.
Раніше він майже ніколи не дивився в очі — а тепер ще гірше. Підійшов раз сьогодні ввечері, або, краще сказати, його покликали — потім лишився з дамами зі свого табльдоту. Мама думає, що образила його — але насправді це було необхідно.
Втім, мені справді прикро, що ми його втратили.
Я отримала чарівну відповідь від Берти.

Примітки

В оригіналі французькою: «brûlation» [sic]. Марі вжила слово замість нормативного brûlement (спалення на вогнищі); у друїдському ритуалі «Норми» Белліні це відповідний контекст. ↩
«Поль і Вірджинія» (Paul et Virginie) — роман Жака-Анрі Бернарден де Сен-Пʼєра (1788), сентиментальна повість про двох невинних юних закоханих. ↩
В оригіналі англійською: «However». ↩
В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩