П'ятниця, 27 березня 1874

Я щойно грала й виграла п'ятнадцять франків; це маленька помста за всі Полеві підлості.
У нас було багато гостей, і зі мною трапилася досить неприємна пригода: ще нікого не було, й я спокійно вправляла сонату в спідницях і без ліфа, коли увійшов пан Барнола; я кинулася під піаніно, мама вивела його в атріум, а я втекла. Прийшовши до себе, я сміялася й розмовляла сама з собою.
Маня -- чарівна дівчина; вона розповідає нам усю історію весілля своєї сестри, як Потьомкін закохався, як залицявся, як плакав тощо тощо тощо тощо тощо тощо тощо, а потім нарешті одного дня він снідав у них, прийшли гості, пан і пані пішли до салону, а Маня, її сестра й amorato лишилися самі. Тоді біля вікна, зовсім біля вікна, він пояснився й поцілував руку Каті (це, мабуть, приємно), яка почервоніла в ту мить. Увійшла пані Потьомкіна й запитала, що з нею.
-- Я хвора, -- і вона пішла до себе.
О четвертій виходжу, й ми мандруємо пішки по всьому місту Ніцці, шукаючи ґудзиків, як у Франсін; я купила тканину, і зелена сукня буде зшита (сьогодні ввечері горить ліве вухо); ми повертаємося лише о сьомій. Неможливо знайти ці ґудзики, а вони все-таки найпростіші на світі.
Завтра сподіваюся поїхати до Монако. Це була б маленька зміна; Ніцца така нудна, відколи нікого нема.
Лічі й Спанґи більше не ходять до свого [нерозбірливо]; я навіть думаю, що Ліч уже тут нема, і вважаю також, що граф де Ларельд серйозно залицяється до Спанґ.

Примітки

Італійською в оригіналі: amorato -- «залицяльник, закоханий».