Четвер, 18 грудня 1873

Огидний день! Він починається з «Ґаліньяні», який я зберігаю. Мама і Діна були в церкві, це наш Святий Миколай. Вони повертаються з паном Ладижинським -- імʼя, яке неможливо написати французькою. Він обідає в нас, і тоді я пропоную, і ми їдемо до Монако -- це день відкриття Стрільби по голубах.
(Коричнева сукня, добре.) На вокзалі вся Ніцца, передусім чоловіки. Я готуюся веселитися. Ламбертьє приїхав, він теж їде. У вагоні ми з пані Гендерсон.
Я уявляла, що, приїхавши, я, мама, Діна, Ладож і ще хтось підемо на Стрільбу, що влаштуємося там, будемо розмовляти, зрештою, що поводитимемося як порядні люди. Це для мене таке велике задоволення, і лише раз на рік; мені здається, що жертва була б невеликою. Але ні, щойно приїхали -- йдуть грати, а я, бідна моя душа, мушу стояти позаду спин усіх розмірів і видів; але хай уже, бо я сподівалася піти на Стрільбу. Нарешті мама встає, і (я, мама, Діна і Ладож) ми йдемо, але так жалюгідно, що, спускаючись першою терасою, я вже була нещасна. Коли ми підійшли до входу, я питаю -- і мені кажуть, що місця безкоштовні, але треба мати квиток, бо це ще не змагання. Тоді мама зупиняється там, де під час Стрільби завжди стоїть натовп безкоштовних глядачів. Я благаю повернутися до зали, бо це було жалюгідно. Штопор двічі крутонув мені в горлі, і я задихалася від люті. Мама нічого не хоче для мене зробити. Ми повертаємося. Я б воліла бути під землею, ніж у Монако. Стояти дві години біля столу й милуватися потилицями та спинами, зносити нахабні погляди перехожих, перед якими я, звісно, стою на видноті, стоячи сама позаду стільця. Знати, що там стріляють, що... Я ледве стримувала сльози, розмовляла з Діною зі стиснутими губами, і з кожним словом боялася розплакатися. Мене бісить не ця жалюгідна сьогоднішня Стрільба, а моє життя загалом! Навіть у Ніцці ніякої ваги, ніякого становища; найбільше задоволення -- це найбільший розпач для мене! Так, розпач справжній! Я так жити не можу! Це понад мої сили, не можу так далі. Я доведена до відчаю! До безмежного відчаю. Гадаю, це нерви, бо неприродно плакати так, як я плачу весь час, поки пишу. Гадаю, що в мене був найнещасніший вигляд у світі; я палала. Нарешті тітка бере мене з собою на балкон, вона курить. Там я не витримую (починаю ридати; щоб заспокоїтися, стаю навколішки й молюся, як щовечора; справді повертаюся спокійнішою) і даю волю сльозам без жодного зітхання, бо вони давно просилися назовні. Хотіла поскаржитися, але боялася заплакати вголос. Як можу, витираю очі, і ми повертаємося до тієї проклятої зали. Я рахувала миті до потяга. Щоб не запізнитися, я почала за півгодини до відʼїзду говорити мамі. Але вона грала монету за монетою, кажучи щоразу, що це остання. Це мене зводило з розуму; нарешті лишається пʼять хвилин, я благаю йти, я вже втратила голос, у моїх словах чутні сльози, і дихання мені ставало дедалі важчим. На щастя, ми їдемо, інакше в мене, може, стався б нервовий напад, бо я відчувала, що ось-ось засміюся, заплачу, закричу. Боже мій, за який гріх я приречена на безперервну муку! Чому я через кожну дрібницю мушу влаштовувати драму! Як інші щасливі: приїхати, поїхати, залишитися -- для них це такі прості речі, а для нас вийти й повернутися -- це драми на пʼять дій і дванадцять картин. І це я граю цю драму, бо їм байдуже, вони як дерева; їм нічого не треба, аби тільки не вмерти з голоду й не потрапити під дощ, а до того ще бажання вбиратися та грати! Але я! Це інакше, я себе шматую, я себе вбиваю, я не можу так жити! Я занадто нещасна!
Це мене душить!
Гадаю, що не поїду на інші стрільби, бо поїхати так, як я, найімовірніше, поїду, -- це жахлива мука. Це мучеництво.
Сьогодні -- підсумок усіх моїх печалей. Усі вони, одна за одною, наринули й роздули потік, що сьогодні виходить із берегів. Це не через Стрільбу я розпачую, а через усе моє життя! Я не прошу знайомств для себе, а тільки для пристойності; о Боже, невже Ти не міг би надо мною змилуватися? Зміни наше існування, дай нам життя, якого я хотіла б! О Боже, Великий Боже, врятуй мене, змилуйся! Помилуй!