Середа, 10 грудня 1873

Мій щоденник
розпочато в середу 10 грудня закінчено в четвер 1 січня 1874 належить мені.
Вулиця дю Тампль, вілла Бакіс, Ніцца.
Перший день моєї нової ери! Моє нещастя, моя перша невдача. Бог... ні, Він завжди добрий і великий. Я нещасна цього ранку; як уві сні. О десятій граю на фортепіано і не знаю, якою дурістю мені спадає на думку, що саме в цю мить їх вінчають, і я починаю грати цей знаменитий похоронний марш Бетховена. Справді, я даремно себе нищу, бо я стала негарною, у мене часто червоні плями або одна щока палає й червоніє. І все це задарма.
Я якась дивна і така несмілива, й буду такою ще довго. Вплив, що справляє на мене ця подія, не раптовий і не нищівний; це не те що зробити велику чорну чорнильну пляму, а ніби взяти ту саму кількість чорнила й розлити його по всій поверхні, яка стає не чорною, а лише сіруватою. Це нещастя не вбиває мене, але воно розливається по всій моїй істоті; воно не позбавляє мене мови, чи ніг, чи зору, але воно затьмарює мене, воно огортає мене цілком темрявою. Воно забрало в мене головне -- надію та впевненість. Я вже не бачу все в рожевому кольорі, а в сірому.
Я дуже дивна, не розумію, що зі мною.
Я їду верхи; вчитель верхової їзди пан Джеймс поїхав і вже не повернеться, але цей грум їздить так само добре. На прогулянці багато людей, я їду до Говардів, у них приймальний день; звісно, я не з візитом, а просто тому, що не знала, куди подітися. Застаю лише Аґґі, заходжу до їхньої навчальної кімнати, п'ю склянку води, відпочиваю, тоді повертаються Елен і Ліз. Напевно, раді мене бачити; Елен чистить мені апельсин, усі троє міцно мене цілують, і я їду.
Це огидно, я кілька разів проїхала набережною, мені це не подобається.
[На полях: (Левін приїхав)]
Кожної миті я уявляла собі, що там зараз відбувається. Я не в Ніцці, я десь далеко, не знаю де. Усі ці люди, що проходять повз мене, здаються мені не живими, а проте кожен з них має і радощі, і горе. Я тут, я намагаюся уявити, що там коїться, кожної миті я йду за ними подумки, хочу собі уявити, що кажуть, куди йдуть, увесь цей натовп, цю церемонію. Бачу їх у церкві. Ось він одружений, бо в цю годину він уже одружений. Одружений! Не можу повірити. Мені це сниться. Це жахливо. Не можу повірити, що я стільки часу бажала даремно, що всі мої надії розбиті в одну мить; мені здається, що це неможливо, що це неможливо, що так не може бути. Бо я так довго просила, так довго чекала! Мені це сниться, це сон, прокинувшись, я піду на прогулянку, побачу його, побачу його карету біля Джої, побачу, як він проїжджатиме ще раз; потім побачу його на Стрільбі, він завжди такий самий, але ні! Все скінчилося! Ось це оте «все скінчилося», чого я не можу збагнути! Чого ніколи не збагну. Яка я дурна, яку я сама до себе жалість відчуваю! Яка я нещасна, жалюгідна, огидна! Не можу себе терпіти!
Я замовляю морозиво, повертаюся на Кунеґунду, але майже нічого не роблю, увесь час смію́ся та говорю; вона дуже рада, що я з нею поговорила. За обідом я співала, і Бет мені пошепки каже:
— Не співайте, він одружується, ви мали б бути в жалобі.
— О! Княгине, яка дурниця.
Справді, я втомилася горювати і вже здаюся. Як після боротьби, коли в кошмарі вже не можеш захищатися, падаєш на землю -- і буде що буде. Мені вже кілька разів снилося, як за мною женеться ведмідь; я біжу, біжу, не маю більше сил, і нарешті падаю й даю себе розтерзати; я відчула палаючу пащу звіра... саме тоді я прокидаюся. Але на жаль! Я вже не прокинуся. Це сумна дійсність.
І все одно не можу повірити! Мені здається, що все це відбувається десь за межами землі, що... що я нічого не знаю, я божевільна. Я...
Як видно, жалюгідні мої спроби розповісти, що я відчуваю, описати. Я не могла нічого сказати, я занадто нещасна. І найкращий спосіб висловити те, що я відчуваю, описати, в якому я стані, -- це не писати зовсім нічого.