Неділя, 24 серпня 1873

Мене розбудили рано: спочатку скриня, потім Лаферʼєр.
Сукня досить бридка, і особливо ліф затісний у грудях на десять сантиметрів. Відсилаю назад, краще б її зовсім не брати. Одягаюся, але дуже спекотно. Я у відчаї -- нема чого одягнути! Приходить Біковський, і ми снідаємо (зелена сукня, ні добре, ні погано), дуже спекотно, надзвичайно спекотно.
Цей Біковський -- все той самий, маленький, досить приємний. Нарешті ми приїжджаємо, спочатку лише кілька екіпажів, але потім народ прибуває, хоча не можна сказати, що екіпажів було багато.
Жодного елегантного вбрання, але це природно -- це прості перегони, не травневі чи жовтневі на Лоншані. Навесні я їду до Англії, постараюся бути в Парижі під час перегонів. У нас місце зовсім біля канату, у першому ряду навпроти трибуни. Дуже спекотно! Квапливо дивлюся програму й знаходжу наприкінці: сер Девід, герцог Гамільтон. Має тільки одного коня! Може, це економія, дуже мудро, тоді краще позбутися боргів і трохи поекономити.
На першому заїзді бачу, як виходить рудо-сірий кінь, я думала, що він Гамільтонів, але ні. Справді, перегони -- це найцікавіше на світі! Після віденських я охолола, але у Франції яка різниця! Там -- жодного вигуку, жодного жесту, дами внизу, оточені панами, голосно говорять про все, окрім перегонів. А на кожному обличчі читаєш захоплення, збудження, життя! Поряд із нами був англійський візник, і коли коні пробігали зовсім близько, він кричав: Давай, Дженнінгсе, давай! Навіть візники, всі, всі беруть участь. Вони робили зауваження й цікавилися переможцем так само, як перший англійський джентльмен. Чарівно бачити, як усі перейнялися! Коні пробігають так близько, що наші лякаються. Уперше бачу їх на скаку так близько. Всі молоді, крім двох, від двох до пʼяти років. Третій заїзд -- дворічні кобилки. Але вони сильні й гарні для таких юних коней. Кожного разу, коли вони стартують і пробігають повз нас, я здіймаюся в повітря, не відчуваю, що
мої ноги торкаються екіпажа, я нічого не бачу навколо, окрім коней; якби когось убили в екіпажі, я б не помітила. Хотіла б бути не в ландо, а посеред натовпу, щоб кричати на все горло. Коли бачу, як коні підходять до фінішу, і якщо вони йдуть приблизно нарівні, я божеволію, і потрібна сила характеру, щоб не кричати. Я б репетувала так голосно, що перелякала б усе населення. Зрештою, ні, вони всі так голосно кричать! Що мене найбільше захоплює -- всі запалені, як і я, всі біжать, усі кричать, усі жестикулюють. На балконі маленької середньої трибуни, перед ваговою, стояли ці панове. Було кілька англійців.
Менелай der gute «laus der gute!» laus der gute man von Victoria, man von Victoria, man von Victoria -- був там, з біноклем через плече, весь червоний. Я його досить люблю, він другий симпатичний рудий, недостатньо огрядний, недостатньо... зрештою, він мені подобається, але зовсім по-іншому. Я дуже задоволена й вдячна, що не червонію від його імені.
Бачу, проходить пан у світлому вбранні й сірому капелюсі, трохи схожий на Гамільтона.
--- Ось Гамільтон, -- каже тітка.
--- Ні, він на нього не схожий, -- сказала я.
І диво! Я не змінилася на обличчі. Кілька разів про нього говорили, навіть маленький Біковський наважився згадати про його огрядність. А він же, маленький, маленький, маленький, худий, чорний. Я теж говорила про герцога Гамільтона (волію казати герцог Гамільтон замість просто Гамільтон. Цей щоденник -- горе мені -- може потрапити до чиїхось рук, і якби побачили це імʼя вжите так фамільярно, було б справді негарно.) як про всіх інших. Я щаслива, що можу говорити про нього просто.
Вже чотири місяці мені здається, що всі все знають, і особливо останній місяць я зовсім нещасна, просто боюся говорити чи чути про ясновельможного. (Я завжди вживаю належні імена.) Сьогодні, навпаки, це так просто, що я дивуюся зі своєї дурості. Кілька разів я читала його імʼя, його коня. Навіть коли на останньому заїзді зʼявився його сер Девід, я сказала, що ось кінь такого-то й такого-то, що бідний герцог скотився до одного коня замість пʼяти, назвала його коней у Ніцці й що вже три роки він на перегонах програє, приходячи лише третім. Тоді тітка, яка любить показувати, коли знає,
сказала, що поки Наполеон був живий, герцог Гамільтон вигравав, бо коні належали Наполеону. (Вона переплутала, це граф де Лагранж.) Тоді я заперечила, вона стоїть на своєму, я вперто не поступаюся. Потім вона навіть каже, що герцог Гамільтон -- родич Наполеона. Я сказала, як воно насправді, що він скоріше родич Вільгельма. Його мати -- сестра великого герцога Баденського, який одружений з дочкою Вільгельма, отже він -- племінник прусського короля, а не Наполеона. Але тітка любить обстоювати сказане, і навіть показуючи, що я маю рацію, все ще тримається, але слабше, щоб замʼяти справу. На доказ спорідненості вона сказала, що коли старий герцог Гамільтон помер у «Золотому домі», Наполеон заборонив газетам про це писати, щоб не засмутити герцогиню і встигнути її підготувати. Вона розповіла цю історію в деталях. Я це чула тільки від тітки і тому... не щоб її образити чи сумніватися, але я не зовсім упевнена. Вона (не щоб збрехати) інколи каже речі, яких не знає, й усе перекручує. Тільки щоб підтримати розмову. Зрештою, сьогодні про нього говорили, як рік тому. Говорили, як про всіх інших, і я цьому рада. Як приємно говорити про тих, кого любиш!
Маленький Біковський знає багато народу з Ніцци, Каза-Плей, наприклад. Він зустрів графиню де Ґальв на чаюванні й так добре описав її характер і мову, що я йому вірю. Він трохи брехунець інколи.
Серед тих панів (я так називаю чоловіків з балкона, не знаходжу іншої назви) мені здалося, що я бачу герцога Гамільтона. Тітка навіть сказала, що «Гамільтон» там. Але його там нема, бо коли ми прогулювалися перед трибунами, я побачила того чоловіка, якого мала за Гамільтона.
Дивлячись з екіпажа, я хотіла повірити, що це він, але спина зовсім інша й профіль; схожість здалеку -- в сірому костюмі, сірому капелюсі й червоній шкірі. На мить я подумала, що він змінив спину, але не відчувала жодної радості, нічого мені не казало, що це він, і хоча здалеку ця людина справді була схожа на герцога Гамільтона, я сумнівалася, бо була спокійна.
Пізніше, однак, з екіпажа, коли на перший дзвінок балкон заповнився, мені здалося, що я його бачу, але здалеку я не могла розрізнити обличчя. Зрештою, вони всі
схожі.
Кажу це, бо його там не було. Напевно, якби він там був, я б його побачила, впізнала б за льє, і до того ж серце б мені підказало.
Серце -- це шматок плоті, що зʼєднаний мотузочкою з мозком, який своєю чергою отримує новини від очей чи вух, і все це разом призводить до того, що серце з вами говорить. Бо мотузочка ворушиться й змушує його битися частіше за звичайне і жене кров до обличчя.
Коли його кінь біг, я була дуже зворушена (дурна?), дурно про це казати, але це правда. Я відчувала загальну знервованість, і хвилини, поки вони робили коло, що завжди здаються мені такими короткими, цього разу були надто довгими. Уперше в мене є улюблений кінь. Усі коні мені однакові, у мене немає іншого інтересу, окрім любові до перегонів, коней, жокеїв, парі тощо, тощо. Цього разу інакше, це мука, і ця знервованість чарівна; я червонію щомиті, і відтепер інакше бути не може. Ну що ж, ми відʼїжджаємо, на жаль!!!
Був заїзд на двох -- Коперній і Сирота, це було дуже цікаво, вони йшли рівно, не знаю, хто виграв. Я була в жахливому стані, трохи як при... ах! ні, зовсім по-іншому. Я не здатна описати свої великі переживання, це сильніше за мене! Моє нещасне перо -- це ніщо!!!
Починає дощити, одягаю дощовик. Їдемо обідати до російського ресторану. Необачно ми не взяли окремий зал, а сіли в кімнаті принаймні на двадцять осіб, гадаючи, що ніхто не прийде. Але приходять три французькі дами, потім -- кокотка з чоловіком, потім -- пан і дама. Ми опинилися в товаристві; я все одно добре поїла. Почала з кінця й закінчила початком. Уявляю, що ці дами подумають про мене!
1 -- чай, чотири чашки,
2 -- раки,
3 -- огірки,
4 -- яловичина,
5 -- ще раки, 6 -- фрукти.
До того -- чарочка горілки. Але тут це з водою -- ковтаю чарочку одним ковтком. Весело,
як завжди за обідом. Мене трохи стримувала в моїх комічних поривах присутність Біковського й інших. Хочу позбутися цього блазнівського духу.
Повертаємось до готелю, усі розглядають мій дощовик з увагою. Біковський лишається в нас деякий час, близько пів на третю йде. Я роздягаюся, не попрощавшись із ним, і на прощання просовую йому два пальці крізь двері.
Тітка сердиться, що я забагато пишу; вона не хоче йти, поки я не лягу. Ну що ж, слухаюся, і це не занадто пізно. Я забагато балакаю.
О! Гамільтон! Я тебе кохаю!

Примітки

В оригіналі англійською: «excitement» [sic]. ↩
В оригіналі англійською: «Go on, Jennings, go on!». ↩
В оригіналі англійською: «I would have roared so loud as to frighten the whole population». ↩
В оригіналі німецькою: «Menelaus der gute „laus der gute !“ laus der gute man von Victoria, man von Victoria, man von Victoria» — «добрий Менелай… лай добрий!… лай добрий, чоловік від Вікторії». Імовірно, відлуння німецької постановки «Прекрасної Єлени» Оффенбаха, яку Марі бачила у Відні 6 серпня (вихід царів із повторами складів); гру слів залишено німецькою. ↩
В оригіналі англійською: «thankful». ↩
В оригіналі англійською: «to let the matter drop». ↩
В оригіналі англійською: «flesh». ↩
В оригіналі англійською: «waterproof». ↩