Субота, 31 травня 1873

Це день, який трохи відрізняється від інших, таких одноманітних і завжди однакових.
На уроці я попросила мадемуазель Коліньйон пояснити задачу з арифметики. Вона сказала, що мушу зрозуміти сама. Я зауважила, що мені повинні пояснювати те, чого я не знаю.
— Тут немає жодного повинні, — каже вона мені.
— Повинні є скрізь, — відповіла я.
— Продовжуйте.
— Зачекайте хвилинку, я хочу спробувати зрозуміти цю першу, перш ніж переходити до іншої. +
Я відповідала їй надзвичайно спокійним тоном; вона лютувала, не знаходячи нічого грубого в моїх словах. Вона краде мій час — ось чотири місяці втрачено! Легко сказати! Вона хвора — але чому завдавати мені шкоди? Вона руйнує моє життя й майбутнє щастя, коли отак змушує мене марнувати час. Щоразу, коли прошу пояснити, вона кричить грубим тоном: «Не хочу, щоб зі мною так говорили» — або щось подібне. Вона, мені здається, трохи навіжена; вона й від природи така зла, а хвороба робить її нестерпною. Отже, продовжую:
+ Коли я їй це сказала, вона глянула на мене очима чортиці й закричала щосили:
— Робіть, що я вам кажу! Ви не смієте так зі мною говорити! Ви грубіяните всім, я цього не терплю! Чуєте!
— Чого ви кричите, — кажу їй тоном і голосом таким спокійним, що сама здивувалася.
Коли я дуже роздратована, схвильована, розлючена, на мене находить надприродний спокій; цей тон її роздратував — вона чекала вибуху з мого боку.
— Вам чотирнадцять років, як ви смієте?
— Саме тому, мадемуазель: якщо ви кажете, що мені чотирнадцять, я не хочу дозволяти, щоб зі мною так говорили. Не кричіть, прошу вас.
І вона вибухнула як бомба — кричить, каже всілякі грубощі. На все я відповідала занадто спокійно; вона тільки ще більше лютувала.
— Це останній урок, який я вам даю!!!! — і вона вийшла з кімнати.
— О, тим краще! — кажу я, коли вона виходила з кімнати.
Я справді відчула величезне полегшення. Я зітхнула так, як зітхаєш, коли скинеш із шиї сотню фунтів. І я, задоволена, вийшла й пішла до мами. Вона біжить коридором, зустрічає мене там і починає знову; я тримаюся своєї тактики й майже не звертаю уваги. Ми пройшли коридором до маминої кімнати разом. Вона — як фурія, я — з найнезворушнішим виглядом. Пішла до себе, а вона попросила поговорити з мамою. Тим часом іду до її кімнати, де застаю тітку, Валіцького, Діну й Маркевич. Коли я ввійшла, Валіцький сказав їм, що я посварилася з Коліньйон.
— Це не те, — кажу я, — я не сварюся. Вона їде!
Маркевич підбігає, обіймає мене й каже:
— Дуже добре, як я щаслива, слава Богу, це тим краще!
Я, звісно, їм розповідаю. У мами була з нею коротка, але добряча розмова — сказала цій любій про всі обовʼязки, які вона не виконувала, і все, все. Але совість Коліньйон, її честь — де вони? Яка нахабність: вона запевняла маму, що виконувала свій обовʼязок, що постійно була з нами, що говорила англійською. О, це занадто — це... О, задихаюся від обурення, така брехня! Рано я пізнала людську підлість і брехню!
Зрештою, на моє щастя, вона їде наступного тижня.
Боже мій, чи пробачиш мені, що я змінюю бажання? Пʼять місяців тому я благала Тебе, щоб вона залишилась; тепер благаю, щоб поїхала. Я б і не змінилась, якби вона залишалася завжди такою ж. Це її вина, не моя.
Я кумедна: прошу прощення — а потім цілком себе виправдовую. Тільки б вона поїхала! О, дякую, Боже, тепер я зможу з Твоєю допомогою вчитися, бо вже час знову за це взятися.
Це ще не все, що сталося цього славного дня. Якраз коли я вдягаюся, щоб вийти, приносять листа; я розпечатую й читаю, що Толсті збираються опублікувати жахливу статтю (це слово з листа; пише княгиня Ґаліцина) в «Фарі дю Літтораль». Несу це мамі. Сьогодні в суді розглядали справу Жоржа. Оскільки він не зʼявився, його засудили до місяця вʼязниці, пʼятдесяти франків штрафу й двох тисяч франків відшкодування збитків. Коли не зʼявляєшся — суд завжди призначає максимальне покарання. Він завжди такий, цей Жорж: замість того, щоб зʼявитися й розкрити справу, він ховається, дає себе звинуватити в тому, чого навіть не робив, — аби тільки не зʼявлятися. Дивний характер! Їхній адвокат може говорити що хоче, а якби Жорж зʼявився — цю жінку показали б такою, яка вона є, і все, що вона зробила. Через одного — ми всі заплямовані. Мама поїхала до прокурора; він зробив що треба, щоб зупинити статтю; потім поїхала до Лефевра, той теж побіг і втрутився. Він засуджений, але справа далеко не програна. Якби він тільки захотів приїхати! Але цей осел, ця тупа тварина, цей жах — не хоче. Йому байдуже: приїжджає на тиждень, бруднить нас на рік і їде кудись, де його не знають. А ми залишаємося й терпимо на собі весь його бруд! Що робити? Як у ту мить, коли він ударив цю... я звернулася до Бога, щоб Він допоміг йому втекти, — так і тепер прошу Тебе витягти нас з цієї біди! Словом, скільки сьогодні клопоту!
О пʼятій (дорожня сукня, старий чорний капелюшок, добре) ми поїхали з Діною до Говардів. Я лишилася там на пів години. Говорила, критикувала, повчала тощо; ми міцно поцілувалися. Увечері приїхала мадам де Музе, а також пан Лефевр.
Кожен рядок, байдуже про що, я пишу й думаю про нього.

Примітки

В оригіналі англійською: «greatly relieved». ↩
Le Phare du Littoral («Маяк узбережжя») — ніццька газета. ↩