Субота, 17 травня 1873

Досить гарно. На прогулянці (рожева перкалева сукня, капелюшок із трояндами, непогано). Їздила крамницями в усіляких справах; потім, перед поверненням, зустріли мадемуазель Катрін із Бебе. Я зійшла й поговорила з ними; вони пішли додому, а ми з мамою трохи пройшлися; за нами приїхав екіпаж, і ми повернулися. Сідаємо за стіл; Жорж із нами; він пʼє з самого ранку. Під кінець обіду (його не було за столом) мадемуазель Коліньйон, яка виходила на хвилину, квапливо вбігає й вигукує:
— Які крики в саду, ідіть подивіться, я не знаю, що це, але кричать.
Всі встали. Я виходжу з кімнати, й хтось мені каже, що це Жорж надавав ляпасів Толстій. Я поспіхом кажу дідусеві:
— Залишайтеся, це нічого; Жорж побив цю жінку; сидіть спокійно, потім розкажу все, що сталося, але не показуйте, що знаєте.
Я питаю, бігаю, не тямлю, що роблю. Весь дім у паніці. Він зʼявляється й каже:
— У мене рука тверда, вона це запамʼятає! Ось як вона впала, вона... покидьок — й іще тощо. А тітка вже тиждень хвора, і серйозно — який жах! На довершення ганьби приїжджають із візитом панна Колокольцова, мадам Данілова і мадам Теплакова; вони в жовтому салоні, мама в їдальні мало не непритомніє. Жорж, герой катастрофи, приходить до жовтого салону й безладно, бо він підпилий, розповідає цим трьом дамам всю історію; ми намагаємося затягти його до їдальні — він не хоче. Мадам Теплакова пропонує свій екіпаж і каже, що треба його відправити, бо його заарештують — швидше, швидше; ми дякуємо, всі тривожаться за Жоржа. А він хоче показати свою хоробрість — не їде.
Я вся тремчу; о! якби він міг утекти! Я звертаюся до Того, хто може все; вбігаю до навчальної кімнати, падаю навколішки й благаю Його захистити Жоржа; відчуваю, що лише Він Всемогутній і що до Нього я мушу звертатися — Він, який визволяв мене стільки разів! Він єдиний, Всемогутній; Він бачить усе й може все!
Я знову бігаю, намагаюся всіх заспокоїти; мадемуазель Коліньйон зупиняє екіпаж на вулиці Франс і пропонує відвезти його кудись — на вокзал, якщо є поїзд, або до Ез чи Монако. Екіпаж чекає внизу; тітка, тяжко хвора, встає, але її змушують лишитися, заспокоюють — коли входить пʼяне Левове серце, кричить, гримить, ходить великими кроками по кімнаті. Він і радий би поїхати, але не хоче цього показати, хоче здаватися незляканим, а проте злякався. Адам каже, що жандарми тут — тобто за ними послали. Усі страшенно налякані. Його благають швидше тікати. Я вбігаю до мадемуазель Коліньйон, насаджую їй капелюх на голову, вона біжить; Жорж спускається з нею; я дивлюся з вікна — екіпаж не рухається, мені страшно за нього. Я пожираю екіпаж очима; миті, коли я на нього дивилась, були віками. Біжу до іншого вікна, мечуся від одного до іншого і зрештою пропускаю відʼїзд — але нічого, вони поїхали, це все, що треба. Попри тривогу, в ту ж мить я згадала, що якщо все так закінчилося — це Йому завдячуємо. Він почув мою молитву. О! Боже, я бачу всю Твою велич. Бачу, що треба звертатися лише до Тебе — від найменших речей до найбільших. Дякую, Господи! Ти почув мою молитву! Дякую!
Усе ще неспокійно. Звісно, він не врятується, якщо повернеться до Ніцци, але він не повернеться. Бо Добрий Бог дозволив йому поїхати.
І ось через такі історії виникають усі біди! Усі нещастя — від цього волоцюги! Все погане — справа його рук! Ми могли б жити зовсім інакше без цих негідників! Він зникає на рік, потім повертається на чотири дні, влаштовує скандали за весь час, що залишав нас у спокої, і їде. Які знайомства після цього? Ніхто не захоче знатися з людьми з такими скандалами, а проте ці самі люди роблять удесятеро більше — але тихо.
Я сідаю біля столу у великому салоні — дзвінок. Не хочуть відчиняти, поки не порадяться, що казати. Відчиняють — це дві кравчині з маминою сукнею; трохи заспокоїлись. Ці дві кравчині кажуть, сміючись, що нас питають двоє панів. Вони це казали й сміялися — не знаю чому. Входять ці двоє — двоє жандармів; вони питають пана Бабаніна; ввічливо пояснюють справу і припускають, що це дідусь з ними говорив. Їм пояснюють ситуацію; розмовляють. І нарешті йдуть: мовляв, бачать, що це не ми, і шукатимуть іншого. Маркевич була дуже безстрашна й навіть комічна; мама налякана, дідусь здивований, Валіцький спокійний, серйозний; тітка налякана, хвора; Діна безглуздо трагічна — кричала й плакала. Мадемуазель Коліньйон добре придумала його вивезти. А я бігала й була як та муха з байки Крилова — «Ми орали».
Він поїхав (мадемуазель Коліньйон ще не повернулася), і я за це дякую Богові. Я бачу Його Божественну любов до людей!
на полях
Я сама була здивована.
Вкладкаdernière page du carnet
[На останній сторінці зошита: Сукня з шовку, атласу або білої античної муарової тканини, вся з воланами, кожен з білого полумʼяного шовку, кожен волан обрамлений візерунком із витончено виробленого зеленого листя і напіврозквітлих троянд, а граціозна гірлянда квітів на волоссі — в досконалій гармонії з паризькою тканиною. Стан щільно прилягав до горла, де комірець із голкового мережива був заколотий блискучою діамантовою гілочкою; а рукави з такого ж тонкого матеріалу, як комірець, легко драпірували округлі руки]

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
«Ми орали!» (рос. Мы пахали!) хвалиться муха, що приїхала додому на волячому розі, у байці Івана Дмитрієва «Муха» (1805); вислів часто приписують Крилову, як і Марі тут. Вона кепкує зі своєї марної метушні. ↩
В оригіналі англійською — Марі переписує опис сукні з модного журналу. ↩