Субота, 17 травня 1873

Досить гарно. На прогулянці (рожева перкалева сукня, капелюшок із трояндами, непогано). Їздила по всіляких справах по крамницях; потім, перед поверненням, зустріли мадемуазель Катрін із Бебе. Я зійшла, поговоривши з ними; вони пішли додому, а ми з мамою трохи пройшлися; за нами приїхав екіпаж, і ми повернулися. Сідаємо за стіл; Жорж із нами; він п'є з самого ранку. Під кінець обіду (його не було за столом) мадемуазель Коліньон, яка виходила на хвилину, вбігає квапливо з вигуком:
— Які крики в саду, ідіть подивіться, я не знаю, що це, але кричать.
Всі встали. Я виходжу з кімнати, й хтось мені каже, що це Жорж надавав ляпасів Толстій. Я поспіхом кажу татові:
— Залишайтеся, це нічого; Жорж побив цю жінку; сидіть спокійно, потім розкажу все, що сталося, але не показуйте, що знаєте.
Я питаю, бігаю, не тямлю, що роблю. Весь дім у паніці. Він з'являється й каже:
У мене рука тверда, вона це запам'ятає! Ось як вона впала, вона... покидьку — й іще тощо. А тітка вже тиждень хвора, і серйозно — який жах! На довершення ганьби приїжджають із візитом панна Колокольцова, мадам Данілова і мадам Теплакова; вони в жовтому салоні, мама в їдальні мало не непритомніє. Жорж, герой катастрофи, приходить до жовтого салону й безладно, бо він підпилий, розповідає цим трьом дамам всю історію; ми намагаємося затягти його до їдальні — він не хоче. Мадам Теплакова пропонує свій екіпаж, кажучи, що треба його відправити, бо його заарештують — швидше, швидше; ми дякуємо, всі тривожаться за Жоржа. А він хоче показати свою хоробрість — не їде.
Я вся тремчу; о! якби він міг утекти! Я звертаюся до Того, хто може все; вбігаю до кабінету, падаю навколішки й благаю Його захистити Жоржа; відчуваю, що лише Він Всемогутній і що до Нього я мушу звертатися — Він, який визволяв мене стільки разів! Він єдиний, Всемогутній; Він бачить усе й може все!
Я знову бігаю, намагаюся всіх заспокоїти; мадемуазель Коліньон зупиняє екіпаж на вулиці Франс і пропонує відвезти його
кудись — на вокзал, якщо є поїзд, або до Ез чи Монако. Екіпаж чекає внизу; тітка, тяжко хвора, встає, але її змушують лишитися, заспокоюють — коли входить п'яне Левове серце, кричить, гримить, ходить великими кроками по кімнаті. Він і хоче їхати, і не хоче показати це, хоче здаватися невляканим, а проте вляканий. Адам каже, що жандарми тут — тобто за ними послали. Страх жахливий. Його благають швидше тікати. Я вбігаю до мадемуазель Коліньон, насаджую їй капелюх на голову, вона біжить; Жорж спускається з нею; я дивлюся з вікна — екіпаж не рухається, мені страшно за нього. Я пожираю екіпаж очима; миті, коли я на нього дивилась, були віками. Біжу до іншого вікна, мечуся від одного до іншого і зрештою пропускаю від'їзд — але нічого, вони поїхали, це все, що треба. Попри тривогу, в ту ж мить я згадала, що якщо все так закінчилося — це Йому завдячуємо. Він почув мою молитву. О! Боже, я бачу всю Твою велич. Бачу, що треба звертатися лише до Тебе — від найменших речей до найбільших. Дякую, Господи! Ти почув мою молитву! Дякую!
Ще не спокійно. Звісно, він не врятується, якщо повернеться до Ніцци, але він не повернеться. Бо Добрий Бог дозволив йому поїхати.
І ось через такі історії виникають усі біди! Усі нещастя створені цим волоцюгою! Все погане — діло його рук! Ми могли б жити зовсім інакше без цих негідників! Він зникає на рік, потім повертається на чотири дні, влаштовує скандали за весь час, що залишав нас у спокої, і їде. Які знайомства після цього? Ніхто не захоче знатися з людьми з такими скандалами, а проте ці самі люди роблять удесятеро більше — але тихо.
Я сідаю біля столу у великому салоні — дзвінок. Не хочуть відчиняти, поки не порадяться, що казати. Відчиняють — це дві кравчині з маминою сукнею; трохи заспокоїлись. Ці дві кравчині кажуть, сміючись, що нас питають двоє панів. Вони це казали й сміялися — не знаю чому. Входять ці двоє — двоє жандармів; вони питають пана Бабаніна; ввічливо пояснюють справу і припускають, що це тато з ними говорив. Їм пояснюють ситуацію; розмовляють. І нарешті ідуть, кажучи, що бачать — це не ми, і що шукатимуть
іншого. Маркевич була дуже безстрашна й навіть комічна; мама наляканая, тато здивований, Валіцький спокійний, серйозний; тітка налякана, хвора; Діна безглуздо трагічна — кричала й плакала. Мадемуазель Коліньон подала гарну ідею його вивезти. А я бігала й була як та муха з байки Крилова — «Ми орали».
Він поїхав (мадемуазель Коліньон ще не повернулася), і я за це дякую Богові. Я бачу Його Божественну любов до людей!
[На полях: Я сама була здивована.]
[На останній сторінці зошита: Сукня з шовку, сатину або білої античної муарової тканини, вся з воланами, кожен з білого полум'яного шовку, кожен волан обрамлений візерунком із витончено виробленого зеленого листя і напіврозквітлих троянд, а граціозна гірлянда квітів на волоссі — в досконалій гармонії з паризькою тканиною. Стан щільно прилягав до горла, де комірець із голкового мережива був заколотий блискучою діамантовою гілочкою; а рукави з такого ж тонкого матеріалу, як комірець, легко драпірували округлі руки]

Примітки

В оригіналі англійською — Марі переписує опис сукні з модного журналу.