Понеділок, 10 березня 1873

Дуже гарна погода, але без сонця.
Наш приймальний день. Було досить народу; я зайшла лише на хвилинку, щоб попросити щось у мами — у своїй ролі маленької дівчинки; були Марков, Нікіфоров, Абрамович. Я дуже задоволена своєю поведінкою. Перед тим як зайти, я піднялася сходами й подивилася в дзеркало, що там висить — була біла, рожева (гарна).
На прогулянці (вбрання з вікуньї). Досить народу.
Я побачила афіші: «3, 5, 7 квітня — великий міжнародний конкурс зі стрільби по голубах».
Уявіть мою радість. О! Якби він брав у цьому участь — але ні, його тут немає, і він не приїде. Я знаю, що він у Парижі з... нею.
Я так давно не бачила Бореля; раніше я бачила його щодня, а тепер він дотримується прислів'я: «Хто хоче, щоб його обожнювали, мусить примусити за собою сумувати!»
Мені нудно без нього, я сумна; моє обличчя часом набуває замисленого й томного виразу — особливо сьогодні.
Я купила пару черевичків. В екіпажі я побачила Бореля, що йшов пішки на прогулянці. Нас було двоє — я й мадемуазель Коліньйон; до речі, вона так погано поводиться, знову стала злою — я хочу, щоб вона поїхала.
Ми зупинилися, щоб забрати тата, який не захотів їхати. В мить, коли екіпаж рушив, я побачила його — він на мене подивився. Шкода, що він побачив мене з сумним виглядом, і ще я трішечки почервоніла — це мало зробити мене гарною; він візьме це на свій рахунок, хоч це трохи й через нього — але я не хочу, щоб він це знав. А! Він і так уже занадто це знає. Я була рада його побачити. Без них я — не я. Потім ми повернули — він усе ще був пішки, на вулиці дю Лавуар, розмовляв із тим самим чоловіком і дивився крізь ґрати будинку № 25.
Ось і ще один зошит закінчено — як багато я пишу!