Неділя, 29 жовтня 1882 — продовження

Сьогодні хрестини маленького Поля, якого охрестять Костянтином, бо ми з татом будемо хрещеними. Запросили кількох людей, і прийшли всі. Олександр із дружиною, Капітан, Катерина, Гарницький, любʼязний кавалер усієї Полтави. Пані та панна Моллер, небога губернатора, який удівець і в якого вона приймає гостей. Ліхопой і Мічка, і нарешті обидва Кочубеї.
До пʼятої я лишаюся в невідпорній чорній сукні, а на церемонію, що відбувається о шостій у великому салоні, вдягаю не менш невідпорну білу сукню з тонкої гладенької вовни, рукави до ліктя й оголена шия, але не надто.
Я вважаю себе дуже гарною. Малий кричить дуже голосно, але видовище, певно, було гарне: священник, увесь убраний у золото, безліч свічок. Одразу по тому в тому ж салоні накривають великий стіл, а ці півгодини розмовляємо в китайському салоні.
Старший дуже соромʼязливий, а молодшому заледве двадцять один рік; я кажу це, щоб сказати, що їх доводиться розговорювати і що це втомливо.
Я обідаю між молодшим і Мічкою, навпроти Ліхопоя, який пожирає мене очима. Мічка каже мені, що той дуже закоханий і що, якщо я лише трохи пококетую, він, Ліхопой, поїде за мною аж до Парижа... І що це все ж мало б мене потішити...
Пʼють за здоровʼя малого, хрещеної матері й хрещеного батька, тоді за тата й маму, тоді за дідуся й бабусю, тоді за всіх по черзі, і щоразу всі встають привітати того, за кого пʼють, цілують його, коли годиться; це безкінечні походжання й тости. Піп теж тут обідає.
Гарницький удає дотепника, метушиться... А я тихенько кепкую з усіх із моїм сусідом, який не дурний, дбаючи про те, щоб триматися, як княгиня, що присутня на сільському весіллі, і говорити з ним, мовби з чи не єдиною істотою мого роду тут. Бідолашного Віктора посадили між Діною і панною Моллер, дуже милою. Але Діна... Ви знаєте, що я завжди кажу, але тут, у Росії, після двох місяців Полтави, де нею захоплюються її батьки, вона стала геть непристойною, і це слово не надто сильне. По-перше, опереткове вбрання, рукави, що підкреслюють міць рук; груди окреслені, виставлені, подані, груди майже грізні; ліф із червоного оксамиту вкрай низький, так що білі плями корсажа спершу змушують думати, що весь бюст оголений... І це ще було б нічого, але з усім цим хвалькуватість, погойдування стегнами, руки в боки, манера ставати перед чоловіками й погляди такі зухвалі, непристойні, грубі...
Словом, поведінка, яка дає підстави припускати все, та ще й решту до того...
Вона просто-таки божевільна.
Стає по-справжньому ніяково, мені аж хочеться піти геть або сховати голову за завісу.
Тим паче, що я не єдина це бачу: тато, Поль і навіть Мічка приходять сказати мені це в більш-менш суворих словах; здається, Кочубеї та інші говорили про це дуже здивовані, щоб не сказати більше. Це Поль потрапив у самісіньку гущу цих розмов... Але ж вона думає, що справляє невідпорне, пʼянке, чарівне враження... І з усім цим простодушні міни й навмисні наївності, які з такою зовнішністю є жахіттям. Гарницький теж, словом, усі кажуть шокуюче на превелику втіху Олександрові, який роздмухує лихослівʼя. Не знаю, що вона собі думає, треба й справді бути дурепою; за столом раптом: «А я ось пʼю за князя Віктора Кочубея!». Це викликало вкрай ніякову мовчанку.
Після всіх цих тостів і всього цього обіду, доволі кепського як на кухню, ми складаємо родинну кадриль: тато, мама, Поль із дружиною, я з Базилем Кочубеєм, Капітан і панна Моллер. Вони таки мусили побачити, що я гарна, ці двоє клятих Помарів, так, гадаю; зрештою, Базиль доволі любʼязний, ми ще танцюємо разом, танцюємо коло, по-простому.
Але близько одинадцятої чоловіки відокремлюються й беруться пити, тут завжди так, надто на хрестинах; пробують напоїти попа, який лишається дуже розважливим і самотньо споглядає всіх. Я дуже любʼязна з Мічкою й недостатньо з Ліхопоєм, про якого зовсім забула, і тепер мені прикро, бо бідолашний хлопець тільки й прагнув, що поговорити, поки Помари, Поль, тато й Гарницький пили, як губки, у китайському салоні, двері якого зачиняють. Кумедно, чи не так. Час від часу звідти виходив один, трохи запаморочений, потім по нього посилали, і він покидав дам без надмірного смутку. Здається, тут так заведено. Однаково, можна було б і інакше. Але тато й Поль у захваті від цих двох офіцерів, і, щоб їм догодити, усі між собою на «ти»; Поль розчулюється, освідчується Ліхопоєві й заходиться слізьми, кажучи, що він найщасливіший чоловік у всесвіті.
А князь Віктор приходить завести зі мною й Мічкою дуже довгу розмову про татар, високу цивілізацію й козаків, у якій ніхто з нас майже нічого не тямить.
Я трохи заспокоїлася, і вже не час чепуритися, щоб чоловіки йшли пити з татом і Полем у сусідню кімнату. А до того ж говорити з пʼяним чоловіком — це принизливо, хоч вигляд обох героїв усе одно бездоганний. Зрештою, це ж лише другі відвідини, ще й у день хрестин, коли всі піднесені, коли запрошують попа, словом, коли ти... у своєму селі... У них це відбулося б не інакше, бо ж зрештою таки треба запрошувати тутешніх типів. Капітан — особа легендарна... Кажу це зі страху, щоб ви про нас не подумали, ніби ми не шиковні; ми дуже шиковні... тут... Зрештою, я роблю дві пропозиції, що ми тут такі ж, як вони, Я добра княгиня, і ми з Базилем трішки кепкуємо з цих славних людей. Я вже казала: правду кажучи, мені страшенно важко писати сьогодні ввечері.

Примітки

«Хрещені» — тут хрещений батько й хрещена мати: тато за хрещеного батька, а Марі за хрещену матір. ↩
Піп — православний священник (від рос. «поп»). ↩
В оригіналі англійською: «chocking» (так у Марі, замість shocking). ↩