Понеділок, 23 жовтня 1882

Загальний переполох у суботу вранці. Кочубеї перепрошують і не приїдуть!
Вони не приїдуть на лови, бо їх викликали телеграмою до сусіднього маєтку. А я ж із такими муками вбиралася! Бо, треба вам сказати, я напилася поганого молока, і мене так нудило, що я лише величезним зусиллям спромоглася вдягти цю чорну оксамитову сукню, у якій неможливо бути бридкою. Тато аж позеленів, а мама почервоніла.
А я сміялася, і то від щирого серця.
Зрештою, ми поїхали з досади, з важким серцем, присягаючись доїхати лише до Мічки, де треба було дати коням перепочити і де він чекав із розкішним сніданком. Потім, трохи заспокоївшись, ми рушили далі, сварячись що пʼять хвилин, чи не завернути назад, [замазано: спинялися просто в полі, тато, Поль і Мічка виходили, і суперечки точилися через дверцята карети. Мічці за привід подавали мамину недугу.
Зрештою, коли тато наказав кучерові більше нас не слухати, ми рушили далі, наполовину сміючись, наполовину пригнічені. Очевидно, що ніхто не може здогадатися про наші такі шалені плани; можна, звісно, припустити, що ми були б у захваті, якби це сталося, але ніхто не може уявити, що я приїхала так, як приїхала; тільки ми, знаючи, у чому річ, боїмося, наче злодії, що це написано в нас на обличчях. Олександр чекав на нас, князі теж; не наважуся сказати, що він не урізав би витрат, якби передбачав, що будемо тільки ми та Мічка, який, певно, теж зазнав невеличкого розчарування.
Годі й уявити, що ці двоє байстрюків означають у тутешній уяві. Олександр виписав трьох кухарів із Харкова, славнозвісного Проспера з клубу, словом....
А втім, лови були чудові — убили девʼять вовків і одного лиса. Погода була гарна, ми влаштували ленч просто в лісі, а понад чотириста селян дивилися на нас, нагнавши звірину на наші рушниці... «Наші рушниці» — це трохи по-ґасконськи, бо я нічого не вполювала, бо нічого й не бачила: вовки взяли ліворуч, а я була праворуч, як і тато, Мічка й пан Гарницький. Я бачила лиса, та не на відстані пострілу. Потім пригостили селян випивкою. Ах! я й забула про свій тріумфальний постріл...
Один селянин виліз на верхівку дерева, йому кинули пляшку горілки, яку він почепив на найвищу гілку, спорожнивши її, звісно.
І ми бавилися, стріляючи по ній кожен по черзі, відбили шматок, навіть я.
Олександр зі шкури пнувся, щоб бути любʼязним, із тисячею лестощів на мою адресу. Надін теж. Їхній син Етьєн — чарівний хлопчина чотирнадцяти років, перший учень у гімназії, де він навчається... Що ж до страв і вин — кращого годі й вимагати. А ще ця садиба чарівна, будинок улаштовано чудово; лише тепер я в змозі зрозуміти, наскільки дідусь був артистичний, розумний, видатний, хоч і похований живцем у своєму селі. У саду, парку, ставках і алеях я нічого не хотіла б змінювати — оце похвала! Осінь і занедбаність, у якій усе це перебуває вже десять років, надають їм великого чару.
Гавронці бридкі порівняно з цим...
Кімнати тут так гарно влаштовані, такі затишні, так добре тут почуваєшся. Селянки вродливі, народ такий мальовничий... Памʼятаєте, як важко мені було торік знайти бодай якийсь етюд для роботи в Гавронцях. Це, може, тому, що тут я була малою... Ні, це просто тому, що тут чарівно; а щодо спогадів, то вони в іншій шухлядці. А більярд, маленький більярд, що стоїть тут відколи... Мама памʼятає його з дитинства, а я пригадую, коли була нижча за нього. Я грала на фортепіано у великому білому порожньому салоні й думала про бабусю, яка колись слухала з глибини своєї кімнати, у кінці довгого-довгого коридору. Якби вона жила, їй було б тепер не більше шістдесяти пʼяти! Ми обідали посеред тієї зали, де її тіло лежало виставлене три дні.
Не знаю, чи думали про це інші, але мене це зворушило... Та все забувається. Якби вона жила, вона б так мною пишалася, так раділа. Ах! якби можна було повернути старих до життя, як би їх оточили турботою.
Бабуся зазнала самих лише страждань, знищена своїм чоловіком і мордована, бита своїм старшим сином, якого вона обожнювала над усе на світі.
Я не дуже добре памʼятаю, але мені здається, що душею вона була набагато краща за маму і що вона зрозуміла б і розуміла багато речей...
Сьогодні ввечері знов один із тих добрих вечорів, які бували за маминого панування, тільки без шанувальників, якими вона завжди була оточена; усі свічки запалені, усі двері відчинені, сім дуже великих салонів, які здавалися геть заповненими, хоч нас було не більше шістнадцятьох.
Етьєн грав на фортепіано, доволі непогано, потім вальс, і Мічка, завдавши собі на плечі станового, тричі обійшов залу, вальсуючи. (На обід запросили станового, помічника станового та інших дрібних поліцейських, що наглядали за ловами).
Пускають феєрверк, і, щоб свято було повне, ракета підпалює крихітний курник, укритий соломою. Це дає всім якусь подобу хвилювання, і то за безцінь.
Слуги й служниці гасають, як зайці, цебра з водою снують навперехрест, усі кричать — господарі, гості, це біганина серед ночі з тим полумʼям, дерева, це було чарівно. Ми мчимо на місце лиха в білій сукні й атласних пантофлях, інакше я б полізла у вогонь, як Мічка, тато, Поль і поліцейські. Тато був у самісінькому полумʼї, він урятував усіх курей і, мабуть, таки наразився на якусь небезпеку.
Це так весело... Боятися не було чого, ми вилізли на дві будівлі праворуч і ліворуч і поливали їх водою, щоб вивести їх з вогню нерозбірливо, а рятуючи курей, мій батько помітив дуже гарненьку служницю в сукні в горошок — було видно як удень. Станових заскочили, коли вони тягли дівку за помпу; а Олександр роздавав стусани наліво й направо тим, хто біг недостатньо швидко. Побачивши це, Трифон, який вступив до нього на службу і який таки мав цим скінчити — памʼятаєте ті витівки в Парижі та Ніцці, — побачивши це, Трифон, видершись на дах сараю, заходився лупцювати селянина, який допомагав йому поливати солому. А нещасний єврей, винуватець феєрверку й лиха, чкурнув щодуху й заночував у Поля, у будинку, що приблизно за півгодини звідти. Тато дав йому три карбованці на дорогу наступного дня, але він вирішив подолати шлях причепившись позаду ландо, і це протягом сорока верст ледь не верхи на якомусь шматку дерева; ми помітили цього подорожнього лише на півдорозі, упродовж якої ведемо розмови, що змусили Мічку щойно дуже похвалити мене перед княгинею. Я була, кажуть, глибока, дотепна, розважлива й сердечна. Амінь.
А посеред усього цього Сент-Аман отримає таку телеграму: «Пане, надворі сильний вітер, і я вбила шість вовків».

Примітки

В оригіналі англійською: «homely» (затишні, по-домашньому). ↩
В оригіналі російською (французькою транслітерацією): «starovoï»; далі «le starovoï, le sous-starovoï». Марі має на увазі станового (станового пристава) — поліційного урядовця, що відав поліційним станом повіту в царській Росії; у 1884 році вона сама пояснює це слово як «поліційний урядовець». ↩
В оригіналі англійською: «police-men» [sic]. ↩
Верста — російська міра відстані, приблизно 1,07 км. ↩