Вівторок, 4 жовтня 1881

Молодий Поллак супроводжував нас цілий учорашній день, правлячи за провідника і дуже мило в усьому стаючи в пригоді.

Ми оглядаємо Школу красних мистецтв, де є чудові Гойя; зрештою, тут стільки прекрасного живопису. Герцогиня Альба, намальована геть голою, — мені не варто відкладати, щоб і мене зобразили так само... О, як я це добре розумію... Зрештою, цікаво, що, малюючи так погано, я обожнюю колір... Нема нічого сумнішого за прекрасну фактуру на недовершених формах, без певності в рисунку? Нема нічого сумнішого. А втім, це Веласкес, але стривайте, докінчимо вчорашнє: отже, вчора, після прогулянки в Буен-Ретіро, ми йдемо до кавʼярні послухати спів і подивитися, як танцюють якісь циганки. Це геть дивно: один чоловік шкребе гітару, а з десяток жінок плескають у долоні в такт, а тоді раптом одна з них починає тягти ноти; безладні хроматичні наспіви, годі це передати. Це геть по-арабському, а втім, за годину цього вже цілком досить. Танець був би дуже... забавний для чоловіків, якби менше було вбрання; ці жінки в пеньюарах із хустками на плечах і квітами у волоссі, а ці сукні з мусліну чи навіть полотна не дають побачити такі характерні рухи стегон.
Старий Поллак прийшов нас там розшукати. Сорія мав прийти, але, оскільки він юдей, він постив — учора був Йом-Кіпур, і від цього він занедужав. Він віруючий юдей і мало не пишається цим. Я була в мантильї, як іспанка, і мої біляві принади привернули кілька поглядів... Ну й очі в цих тварюк!!! у всіх — і в чоловіків, і в жінок.
Усіх іспанок цікаво малювати, хай вони й не гарненькі. Які барви обличчя, які очі.
Ах! іспанський живопис розумієш, лише побачивши його, це... розкішно! Густа фактура, соковито, широко, а яка барва!..
Сьогодні з девʼятої ранку я в музеї, перед Веласкесом, супроти якого все сухе й бліде, окрім Рібери, який, одначе, його не вартий. У портреті невідомого скульптора є рука — ключ до всієї манери Каролюса-Дюрана, який, як відомо, хоче повторити Веласкеса.
Ах! Господи, він заледве створює гарні портрети, а ви ж погляньте на оголену натуру Веласкеса!
Я зустрічаю там Сорію й Поллака, і ми йдемо далі разом. Вони знають, що в музеї я можу бути лише сама, — художницька примха, ось чому це не шокує; зрештою, це тільки в музеї, та й ми ж свої люди, чи не так... Не настільки свої, щоб я не ненавиділа товариство цього чудового єврея з італійськими манерами. Вони проводжають мене; Сорія говорить про наш останній вечір у Ніцці, 1876 року, тобто про якусь білу вовняну сукню, рівну, мов антична, з якої виднілася тільки лінія шиї, із волоссям, високо й недбало зібраним, що відкривало потилицю... і руки з такими лініями!.. Він так добре переказує мені всі деталі того вбрання, що в ньому, либонь, справді щось було.
Шкода, що він із друзями, інакше було б веселіше! Тільки ж я мучуся, що погано чую! Удаю якісь дивацтва, неуважність, і це ах! як жахливо. А очі — у мене цілу годину мерехтіли мушки. Якщо я осліпну... не певно, що я себе вбʼю... Ми купили іспанську гітару й мандоліну... Іспанії годі собі уявити... а кажуть, ніби Мадрид менш самобутній, ніж те, що я ще побачу, — Толедо, Гранада, Севілья... Зрештою, я в захваті, що я тут; мене лихоманить бажання набити руку на якомусь етюді в музеї, потім написати картину й залишитися тут хоч на два місяці, якщо треба.
Ах! якби я не була глуха, я б до всього призвичаїлася і була б щаслива!
Міранда скерував нас до пана Альфредо Ескобара, сина маркіза де..., із газети «la Espora»; цей пан уже двічі приходив.

Примітки

«La maja desnuda» Гойї (бл. 1797—1800), що зберігається в Прадо; традиція довго повʼязувала натурницю з герцогинею Альба, хоча сучасні дослідники це заперечують. ↩
Йом-Кіпур — юдейський День спокути, найсвятіший день юдейського календаря, який дотримують цілковитим постом. ↩
Каролюс-Дюран (Шарль Огюст Еміль Дюран, 1837—1917) — уславлений французький портретист і вчитель, палкий шанувальник Веласкеса. ↩
«Le nu de Vélasquez» не встановлено: єдина оголена жіноча натура Веласкеса, що збереглася, «Венера з дзеркалом» (Rokeby Venus), від 1813 року перебувала в Англії (en.wikipedia «Rokeby Venus»). ↩
«Мушки» (les papillons, метелики): Маріїне слово для плям, які вона бачить перед очима. ↩
Маріїна «la Espora» — це «La Época», консервативна мадридська щоденна газета, яку 1849 року заснував Ігнасіо Хосе Ескобар, згодом маркіз де Вальдейглесіас; Альфредо Ескобар був його сином. ↩