Пʼятниця, 9 квітня 1880

Продавчинь добрих сорок, наторгували близько десяти тисяч франків, я з них на тисячу. Тож ці пані мене дуже голублять — герцогиня, баронеса Рейль і касирки. Але пані дʼЕрве де Сен-Дені та де Монтебелло нічого не виторгували й пішли дуже невдоволені.
Під кінець влаштовують лотереї та аукціон. Я розпродаю тридцять квитків за чверть години всім цим паням; Соутцо весь час тут.
Панна Дельсарт приходить, але я надто втомлена, щоб ліпити, ми гомонимо, і Соутцо приносить суниці й горнятка вершків. Оце мила увага, я люблю суниці з вершками! Я не розумію цього славного хлопця. Він більше не говорить мені про кохання, він здебільшого грає в карти з тіткою або гомонить з іншими, поки я читаю газети чи пишу, — словом, як йому до вподоби.
Я зайшла до пані де Брімон, її помешкання чарівне; пахне Сходом, мистецькі речі, драпірування. Вона якнайлюбʼязніша, ми гомонимо про політику. Вона приймає і Ґамбетту, і Принца Наполеона, і всіх інших. (Щодо листа Принца дивіться газети в альбомі.)
Пані де Брімон — одна з найчарівніших чужоземок, які блищали на початку Імперії. Їй дають пʼятдесят років, і зблизька її обличчю їх і даси. Але коли бачиш її на вулиці, пішки, зі струнким станом і елегантною поставою, із золотим волоссям (фарбованим, гадаю), даєш їй щонайбільше тридцять.
Вона, звісно, фарбується, але не так сильно, як я думала, бо вона мене поцілувала. Пан Ґавіні памʼятає її вісімнадцятирічною й каже, що вона та її мати обидві були ідеально гарні. Вона англійка, але дуже офранцужена, мила, розумна.
Я вмістила в альбом статтю з «Фігаро» під назвою: ляпи Принца Наполеона. Ці ляпи — просто-напросто низка вчинків і слів ліберальної та розумної людини, завжди вірної собі. Із нього хотіли зробити чудовисько, а зробили великого громадянина: це справжній республіканець, і, зваблена вже його доктринами, його розумом, його лібералізмом, справжнім, великим, завжди однаковим, я ваблюся ще й престижем імені, роду й майбутнім його двох гарних і чарівних синів. Відповідь «Естафети» на «Пеї» сувора до Пополя, якого Орден просто-таки відлучає, та й зрештою зближення було справді неможливе, ось Кассаньяк у сумному стані... він зможе зробитися легітимістом, він уже ним фактично, коли не на імʼя, бо його імперіалістські доктрини вельми цікаві, а втім, відколи помер Принц, він каже саме лиш дурниці, та йому й важко було б казати щось інше. Я була бонапартисткою за почуттям, потім республіканкою за смаком, за переконанням, але вкрай ліва партія мене відштовхує своїми спартанствами, надто тому, що ця суворість, це заперечення Бога приховують стільки ж корисливості й жадоби, скільки й будь-що інше. Я знайшла свою політику, це політика Принца, тож я пристала до неї з пристрастю. Це справжній державний муж, тож Ґамбетта тепер знайде, з ким мати справу. Він нічого не зробив досі? Але ж він існує лише відтоді, як помер маленький Принц, і подумайте про становище, яке створили йому Тюїльрі. Він ніколи не міг бути згоден із Наполеоном III, він мусив завжди повставати. Релігійне переслідування, яке республіканці провадять із дурним завзяттям, природно розпалює побожність, тож обидві ці крайнощі мені антипатичні.
Мій Принц узяв правильну ноту своїм листом, який, щоправда, не запалить ні радикалів, ні клерикалів, але я вважаю, що шляхетніше бути таким, як Принц, ніж робитися людиною партії, лестячи її манії.
Принц постає тут із дивовижною величчю та простотою.
Кажуть, що він проїв гроші свого кузена. Його кузен був імператором, обраним, вибраним, помазаним цілою нацією, до того ж його кузеном, тож те, що сталося, було цілком природним. Що ж до політики, то мій Принц завжди мав власну, і, шануючи свого імператора, живучи у своїй країні й у лоні своєї родини, він ніколи не був іншим, ніж сьогодні, — ось що йому закидають. Дурні! Або нечесні люди! Я цілком підкорена його листом, я навіть не знаю, чи він сам зрозумів, наскільки той чудовий.
Не можна було уявити нічого простішого, доречнішого, розважливішого.
Ось я пристрасно за нього, доки він іде дорогою, яка мені до вподоби; якщо він з неї зверне, я його полишу, ото й усе.