Понеділок, 23 лютого 1880

Моє звичне існування [замазано: здається геть розладнаним.] Нічого нового нема, але я відчуваю наближення чогось неприємного.
Караджорджевичі вже давно не приходять, княгиня дурна й навіжена, це правда, але я підозрюю, що це вона авторка анонімних листів, повних образ, які отримує мама. Чому?
Так, ось воно, чому??
Пані Чумакова приходить розповісти, що Берта дуже пускається берега, навіть компрометує себе, надто останніми днями, з паніями де Бешве та Шевріон, двома напівкокотками й дрібними юнаками; вечері, гулянки і таке інше; крім того, ця чарівна молода жінка лихословить про нас, «вона завдає вам великої шкоди».
Яку шкоду — не знаю. Російська колонія, з якою ми не маємо стосунків, дуже нами переймається, і, звісно, говориться всяке навмання, дурне, безглузде, як завжди, коли багато балакають про те, чого не знають. Доктор Мішель, той, що приходив лікувати маму під час хвороби дідуся й тих жахіть... того іншого, розповів пані Александрові Дюма, яка росіянка, деякі, поза сумнівом, зі сцен, що ми їх зазнали. Пані Дюма заговорила про це при Соутцо, який став на наш захист, кажучи, що це неправда і що доктор Мішель усе вигадав. І це так просто: люди, які знають нас зблизька, ніколи не повірять, що ці жахіття можливі. А проте вони були. І, поза сумнівом, ще й перебільшили, прибільшили, переінакшили все.
Жити важко, як у задушливу днину.